Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

що страх. Де ж бо ото пів доби сидіти на конях без діла та ще весь час будучи напоготові: що ще та лиха сила може вчудити.

      Нарешті один солдат не витримав та й каже: «А піду я, братці, туди, до неї, все одно пропадати доведеться!»

      Пішов. Наближається до воріт – нічого, зайшов на двір, потім у дім і за кілька хвилин весело кричить в вікно: «Братці, пішла! Далебі пішла!»

      Спішились кілька чоловік, пішли. І справді – пішла.

      Тоді ж було ретельно обстежено усі приміщення, стіни, чи нема якого підземного ходу. Але нічого ніхто не знайшов. Тоді згідно наказу рознесли той дім по камінчику – і знову нічого підозрілого. Тим діло й закінчилося.

      Зоставалося пустище з купою цегли, повз яке ніхто з селян не відважувався затемна ні пройти, ні проїхати.

      Потім я не раз задумувався, що ж то було? І звідки цей град каміння брався, якщо в селі каміння не було ніде? Звідки бралися тисячі головешок, якщо дім цегляний, а нічого дерев’яного не було пошкоджене?

      Нечиста сила – та й годі.

      Проклята скрипка

      1

      Спекотне червневе сонце почало хилитися до верхівок двох старих дубів, коли до моєї хати підійшов незмінний супутник полювання Трохим з довжелезною рушницею. Ця чудова італійська рушниця з 1779 року мала свою історію і славилося серед лісових браконьєрів дальністю пострілу.

      А незабаром ми заглибилися в ліс, увесь пронизаний гарячими променями літнього сонця. В повітрі чувся солодкий запах недавно скошеної на лугах трави і дув свіжий річковий вітерець. Зблиснув Здвиж, увесь зарослий кучерявими кущами лозняку, і пролунав виск старого колеса водяного млина. Ідучи вузькою греблею, я помітив хлопчика років чотирнадцяти, що нерухомо стояв з тонкою лозиною в руці. Ніколи в житті не зустрічав я непоказнішого і сумнішого сотворіння. Худе тіло хлопчика ледве покривало жалюгідне лахміття. Крізь дірки світилося його нещасне виснажене темно-бронзове тіло, усе вкрите подряпинами і саднами. Велика голова, здавалося, ледве трималася на тонкій, на диво тонкій шиї. Наблизившись, я побачив, що голова хлопчика уся вкрита ґулями, ніс обідраний, верхня губа розітнута, як у зайця. Побачивши мене, хлопчик не промовив звичайного поліського вітання, опустив у воду лозину і почав незручно тицяти нею в берег, очевидно, намацуючи раків.

      – Здоров, хлопчику, що робиш? Раків ловиш?

      – Раків, – пробубнів хлопчик, не дивлячись на мене й полохливо посуваючись ближче до води.

      – А раків багато?

      – Багато!

      – Залиште його, – шепнув Трохим, – залиште, від нього толку не доб’єтеся.

      – Що це за хлопчик?

      – Хворий, з села. Йдемо, он сонце вже скоро сховається за ліс!

      У кінці греблі вузькою стежиною перейшла нам дорогу стара, закутана білою хусткою. Зігнувши суху спину, стара тягнула велику коробку.

      – Ну, – з відчаєм мовив Трохим, спльовуючи убік, – пропало діло. Клюїха перейшла дорогу, хоч додому вертайся!

      – Хочеться вірити тобі в такі дурниці?

      – Добре