Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

думав би, що байка. З віком деталі тих оповідок випарувалися з памяті, але так сталося, що зустрівся з полковником, з яким учився в школі.

      Ото я його й запросив до себе на гостину саме на Різдво 1892 року. Побесідували ми з ним аж за північ, згадавши юнацькі роки. Розповідаючи деталі своїх перших кроків на офіцерській службі, він згадав, що стоянка його ескадрону була в Липцях.

      – Там, де відбулася надприродна подія? – запитав я.

      – Це ти про ту чортівню?

      – Отже, й ти чув.

      – Яке там чув! Я й очевидцем був, власними очима бачив і навіть був одним з учасників охоронної варти.

      – Будь ласка, розкажи, бо я чував про це давно і вже мало що пригадую

      Полковник за своїм звичаєм закурив папіросу, підкрутив свої ріденькі вусики і став оповідати:

      – На околиці села стояв кам’яний, критий соломою, дім на 6–7 кімнат; винаймав його начальник майор Жандак. Був це чолов’яга дебелий, похилого віку, сивий, але ще доволі жвавий, енергійний. Він був одружений, визначався діловитістю, гостинністю і хоробрістю. Прожив він у тому будинку довго й мирно, без жодних пригод, але от у 1862 році в будинку стало відбуватися щось дивовижне. То невідомий стукіт лунає, то галас, а далі – і ще гірше: ото готується обід, а горщик з борщем вискочить із печі, гугупне на підлогу і – на друзки. Пательня з печенею вилізе, підніметься в повітря, помандрує уздовж стін і хрусь! Що за оказія! Підібрали черепки, витерли підлогу, поставили в піч другий горщик – знову те саме! Зостався майор із сім’єю без обіду, перекусили там чогось насухо і чекають, що ж то далі буде.

      Завтра нічого, спокійно, а за кілька днів та сама історія. Покликав майор священика молебень відслужити, окропили дім, та й це не помогло. І стукіт, і галас, і в печі ніщо не всидить, вилізає. Геть біда. Так воно й тривало з перервами: то бешкетує нечистий, то затихне. Здавалося, що вже простіше – кинути зачарований дім і переселитися в другий, але майор був не з полохливих та з характером.

      – Брешеш, – каже, – не ти мене, а я тебе вижену!

      Частенько доводилося голодувати його сім’ї, а він водно не піддається. З весни 63-го стало ще гірше. Якось відчинилися двері в льосі і вилізла звідти діжка з огірками, крутнулась у повітрі, та як гримнеться – на друзки, а огірки розсипалися по всьому двору. Наступного дня вилізає діжка з капустою, а за нею і все решта, що в льосі було, нічого з запасів не залишилося.

      А майор знай тільки твердить: «Брешеш, не здолаєш, з голоду здохну, а не піду, не піддамся такій-сякій капості».

      Врешті справа дійшла і до поважніших збитків. Щойно поставлять самовар чи розгоряться в печі дрова, то вугіль так і летить на всі боки, вони ухиляються, гасять, але як тут ухилитися! Раз навіть таки пожежа спалахнула.

      – І вогнем мене не виживеш, – приказував старий майор, – ти мені вогонь, а я тобі воду. Ще побачимо, чия взяла.

      Та ба – боротьба виявилася не під силу. Вночі вибухнула друга пожежа, і бідний майор втратив усе своє майно та й сам ледве ногами накивав. А будинку нічого не зашкодило.

      – Ну все, – зітхнув