Чорт зна що. Запропаща душа. Антология

до нас із ситцями ходять! Ото чортяка чосу дала! За пів ночі пролетіли тисячу верстов!

      Чумаки знову переглянулись і вже перестали палити.

      – То се ти, виходить, нетутешній?

      – Та вже ж нетутешній… Я з Ізюма, коли знаєте. Іще нині ходив там по базару і купив собі шаровари… Ну, дивисá! – вигукнув, сам собі не вірячи, та, присунувшись ближче, став розповідати про свої пригоди.

      – Але те все ще байка, – додав Явтух наприкінці оповіді. – Я вам, браття, розповім ще таке, що ви од сміху животи понадриваєте! Як летіли ми з чортякою, то зустрілася нам відьма, руда й стара така, що хіба нею ворон лякати. От вона й подумала, що я дівка, та як вчепиться в чорта! Чого він, мовляв, дівок волочить? Ревнива така, що страх! А той мене випустив з кігтів і почав боронитися, збив їй з голови хустину, і полетіла вона з ним попід самі хмари простоволоса. А я, падаючи, підхопив тую хустину. Мабуть, річ неабияка! – завершив Явтух, розгортаючи перед чумаками яскраву, небачених кольорів хустину.

      – Ото бісове кодло! Ще й козириться! – сміявся парубок, збираючись сховати знахідку, але тут побачив, що за плечима в нього сидить руда простоволоса баба і тягнеться кістлявою рукою до хустини. – А! То ти тут! – скрикнув Явтух так, що всі чумаки навіть підскочили на місці.

      Хлопець зловив відьму за руку, а та забилася, затіпалася, запищала, мов заєць, і стала підніматися разом із Явтухом на очах у здивованих чумаків. Тихо виплили вони в повітря і, освітлені відблисками багаття, розчинилися в темряві, перетворившись у червонаву цятку… І довго ще чумаки в сивих баранячих шапках сиділи під копицею, задерши голови, і непорушно дивилися в порожнє небо…

      Мов легеньке перо, підхоплене вітром, летів Явтух по небу, вчепившись за відьму, а відьма кидалася з боку на бік, вибиваючись із сил. Нарешті піднялись вони так високо, що мало не зачепилися за ріжок місяця, а далі, коли чарівниця ухоркалась, то почали спускатися на землю. Явтух поводився спокійно і стежив тільки, аби не випустити її з рук… За якийсь час бачить: далеко-далеко внизу заблищали вогні, спочатку один, потім другий і врешті цілі сотні. «Що б це таке було? – думав Явтух. – У нас в Ізюмі давно вже сплять. А може, це Полтава або Бахмут?» Повітря лопотіло повз його вуха, а назустріч йому мчали чудові картини!.. Урвища й скелі покриті лісами, на скелях кам’яні фортеці та замки, оточені мурами, ясні озера в темних садках; долини глибокі, наче криниці; і нарешті ціле велетенське місто, залите вогнями, як небо зорями. Явтух лише приглядався, куди йому доведеться гепнути, але раптом відчув, що знову тихо і плавно на щось опустився, і став на ноги. Проте в цю мить відьма добряче смикнулася й таки вирвалась із його рук, чкурнувши, мов блискавка.

      Явтух роззирнувся. Багате місто розкинулося під його ногами, бо він сам стояв на пласкій покрівлі високої вежі. Де ж це він? І що це за місто? Довкола вежі росли стрільчасті тополі. Далі виднівся ставок у мармуровій облямівці. Поруч просторе подвір’я, яке обступали гостроверхі тереми з різнобарвними вікнами й дверми. У всі сторони тяглися десятки маленьких жовтих, зелених і червоних прибудов. На майдані височіла мечеть з гострою колоною. «Ні, це не Полтава!» – похитав головою Явтух і, вийнявши з кишені люльку, яку був позичив у чумаків, натоптав