Каторжна. Борис Грінченко

весно, йди! всі ждуть тебе, кохана:

      І небо жде, і жде весна приспана,

      І ліс, і степ, і скована вода.

* * *

      Весна прийшла! Гаї зазеленіли,

      І перший квіт, квіт весняний процвів,

      І одинцем самотнім на могилі

      Цар степовий, орел могутній, сів.

      І скрізь живе повіяло дихання,

      І скрізь життя устало молоде, –

      Се час квіток, і співів, і кохання,

      Як Бог ясний, сіяючи іде.

      Його навкруг усяке серце чує,

      І кожен квіт квіт другий поцілує,

      І кожен лист до листу прихиливсь.

      О, не барись! Все любить і кохає!

      О, не барись! Весна прийшла і сяє,

      І світ увесь у поцілунок зливсь.

* * *

      Іди у гай! Життя такої сили

      Не стрінеш ти ніде: іди у гай!

      Співці-пташки туди вже прилетіли –

      Навчись у їх, навчися і кохай!

      Іди у гай! Там не самі вже квіти,

      І не самі пташки тепер снують,

      І не самі веселі й вільні діти

      З квіток рясні вінки собі плетуть –

      Ні, там тепер зливаються з устами

      Уста палкі і, сплівшися руками,

      Там пари йдуть серед рясних кущів.

      І я іду у нетрю у густую

      І звідусіль гучноголосий чую

      Природи спів, новий веселий спів.

* * *

      Вона співа, що згинули морози,

      Що сонце вже засяло в небесах,

      Щоб висушить усі блискучі сльози,

      Що ще тремтять на травах і квітках.

      Воно зійшло і сльози розтопило,

      І в мене теж немає сліз гірких,

      Бо сонце й їх ласкаво обсушило,

      І перед їм у серці біль затих.

      І про одно я сонце ще благаю:

      Ой, обсуши ти сльози всі до краю

      Усім смутним на всій землі смутній:

      Щоб піднялись затоптанії сили

      І щоб весні всі душу відчинили,

      Життям новим щоб жить могли у їй!

* * *

      Вже в далині високій сяють зорі,

      Густий туман над озером повис,

      І спить земля, і води сплять прозорі,

      І тихо спить густий зелений ліс.

      Десь на селі далеко пісня ллється,

      То голосніш, то затиха вона…

      Із стін душних на волю серце рветься

      Туди, де ніч панує запашна.

      О, я піду, бо не піти несила,

      Бо і мені ніч зорі засвітила,

      Бо і мені сприя весна моя.

      Скоріш туди! Як вільно дишуть груди,

      Який простір обняв мене зусюди,

      Як пахне скрізь і місяць як сія!

* * *

      Рясний садок і затишний я знаю

      І знаю там ще вишню я одну –

      Було не раз, турботний, дожидаю

      Я в той садок її, мою весну.

      Але ж тепер чому її немає?

      Чом вишня та стоїть в самотині

      І так, як перш, до мене не схиляє

      Гілки свої квітущі й запашні?

      Я жду її, – і в тиші одинокій

      Хвилини йдуть, неначе довгі роки,

      Ще треба ждать, а серце ж то не жде!

      Хвилина… дві… і – ось уже я чую

      Крізь тишу ту безгучную, німую

      Мов