Каторжна. Борис Грінченко

Борис Грінченко редагує громадсько-політичну газету «Громадська думка» та літературно-громадський журнал «Нова громада». У 1905–1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси й товариства «Просвіта».

      Не можна не згадати також і про перекладацьку діяльність Бориса Дмитровича, яку він здійснював разом з дружиною. У колі перекладацьких зацікавлень подружжя були твори Шіллера, Гейне, Пушкіна, Гете, Байрона, Гюго та багатьох інших.

      Після 1905 року доля стала немилосердною до Грінченка. Його переслідували й навіть заарештували. У його доньки Насті розвинувся туберкульоз, від якого в 1908 році вона померла, а невдовзі і її крихітний син, єдиний онук Бориса Дмитровича пішов у небуття. Під урядову заборону потрапило товариство «Просвіта», діяльності якого митець віддав багато сил та енергії. Болісні удари долі призвели до загострення давньої хвороби – туберкульозу. Аби врятуватися, подружжя на позичені в батька гроші виїжджає на лікування за кордон. У 1909 році Грінченки прибули до Італії. Але змучений туберкульозом, виснажений гіркими подіями й тяжкою працею, в розлуці з Батьківщиною Борис Дмитрович не знайшов сили для одужання. 6 травня 1910 року в південному місті Оспедалетті письменник помер. Поховали видатного діяча культури в Києві на Байковому кладовищі.

      Слова Миколи Чернявського, винесені в назву цієї статті, якнайточніше характеризують особистість Бориса Грінченка. Проживши 37 років, він встиг зробити стільки, скільки людина не здолає й за кілька довгих життів. Його працездатність і захопленість будь-якою справою, якою він займався, вражає й викликає глибоку повагу. Не перебільшив М. Лисенко, сказавши на похороні митця: «Таких невтомних, завзятих діячів, борців громадських, якого ми в особі Бориса Грінченка втеряли, в пантеоні українських писателів зазначити можна дуже небагато, – три, чотири, та й годі. Великий хист, незвичайна витривалість у роботі, скрашені великою любов’ю до рідного краю».

Панасенко Т. М.

      Поезії

      Доки?

      Минає час, минають люди;

      Ми всі ждемо того, що буде,

      І кажем всі: давно вже час,

      Щоб воля та прийшла й до нас,

      А все її нема, не йде, –

      А час не жде, а час не жде!..

      А час не жде, а час летить,

      А серце змучене болить,

      Бо довгий гніт минулих днів

      Його украй вже пригнітив,

      І тяжко так, що, може, ми

      Гіркими плакали б слізьми,

      Якби не гніт цей днів тяжких,

      Щоб нас, за довгий час, усіх

      І одслід навіть з мук навчив

      Ховать в душі без сліз і слів.

      І так на світі живемо,

      На плечах лихо несемо.

      І доки будемо так жить?

      Ніхто не скаже – все мовчить!

1881, Зб. «Пісні Василя Чайченка» (1884)

      Подивись

      Подивись: весна устала,

      Сипле