Кращий вік для смерті. Ян Валетов

їх турбуватися.

      Чути було, як Ева загриміла м’ятими відрами, потім глухо прогавкав Ікло, брязнув ланцюг, на який його саджали на день. У фармерському будинку заплакала розбурхана дитина.

      – Пора.

      Голос Білки пролунав із напівтемряви – її все ще приховувала тінь.

      – Як ноги, Книжнику?

      Він поворушив пальцями.

      – Краще. Не болять.

      – Це добре. Взувайся.

      Він знайшов черевики і натягнув їх на ноги.

      – Готово.

      – Де твій пістолет?

      – Пістолет?

      Він згадав про зброю, яка дісталася йому від Ноги.

      – Ага…

      Кобура знайшлася поруч із рюкзаком, під курткою.

      – Тут.

      – Перевір.

      Він покрутив вологий пістолет у руках і витер його полою светра.

      – Начебто в порядку.

      – От і добре. Пішли.

      Він почув кроки, потім двері відчинилися – у комору ринуло рівне рожеве ранкове світло.

      Він устав і намацав лямки рюкзака.

      – Рюкзак залиш, – наказала Білка.

      Вона теж була без нічого, навіть без куртки, незважаючи на мерзлякуватий ранок. Джинси, худі, автомат у руці.

      – І у разі чого не висовуйся, за мною тримайся.

      – А що таке може статися?

      – Нічого. Просто не висовуйся.

      Вони пішли до дому через внутрішній двір – Білка попереду, Книжник плентався позаду.

      Ева помітила їх від дверей корівника і помахала вільною рукою:

      – Заходьте в кухню, сніданок готовий!

      Том уже снідав, сидячи за великим струганим столом. Перед ним стояла глибока миска з кукурудзяною кашею, рясно присмаченою пахучим свинячим салом, і кухоль гарячого молока. Рот фармера був зайнятий їжею, тому вітання він промугикав нерозбірливо.

      Пахло від каші так, що в животі у Книжника забурчало, немов учорашньої ситної вечері зовсім не було. Він із насолодою з’їв немаленьку порцію, запив усе молоком і, не втримавшись, облизав ложку, немов зголоднілий кід.

      Том теж закінчив їсти, а Білка залишила порцію практично неторканою. Зате Друг вискочив із каптура її худі і насолоджувався новою скоринкою, сидячи на самому краю стола.

      – Ева підготувала вам їжу, – сказав фармер, набиваючи тютюном дерев’яну трубку. – Знайдете біля входу.

      Білка вийняла з кишені два магазини, які набивала вчора ввечері, і поклала їх на стіл, поруч з мискою.

      – Це вам. У подяку. Живіть вічно!

      Том кивнув.

      – Легкого шляху.

      – Є розмова, – продовжила Білка, дивлячись фармеру в очі.

      – Говори.

      Він підійшов до печі і понишпорив у вугіллі короткою кочергою.

      – Ти бачив наші рюкзаки?

      – Бачив.

      – Вони дуже важкі для нас.

      – Ну, це не проблема, – знизав плечима Том, розпалюючи люльку від жарини. – Залиште частину вантажу у мене. На зберігання. Або… – він із задоволенням випустив густий сірий дим, – або, якщо не довіряєте, просто зарийте десь у затишному місці. Я ще вчора здивувався, побачивши такі мішки. Ти і половину дороги до Сіті не пройдеш,