Кращий вік для смерті. Ян Валетов

жерці, в Тауні – шамани, і кожен із них тлумачить Закон по-своєму, як вигідно! Узагалі, кажуть, що колись всі ми були одним плем’ям, і тому Закони у нас схожі. Але такого, як у Парку, немає ніде. Закон Парку придумали ті, хто хотів від життя тільки двох речей: трахати герл і мучити тих, хто слабший.

      – Як Сунь-Вийми…

      – Ну, щось на зразок того, – кивнула Білка.

      – Але якщо Закон такий поганий, то як наше плем’я вижило?

      – Решта теж вижили, хто з Законом, хто – без. Виживати – це завжди важко.

      Вона дала Другові ще одну шкірочку (він прийняв її з захопленням і одразу ж почав гризти, тримаючи новий подарунок чіпкими лапками) і продовжила:

      – Але для того, щоб вижити, не обов’язково бути твариною.

      – Раніше було таке слово – раб.

      – Що це за слово?

      – Воно означало людину-річ. Раніше одні люди володіли іншими, могли їх продати, обміняти, знищити, покалічити, змусити працювати до повної знемоги… Це було давно. Дуже давно.

      – Раб, – Білка спробувала слово на смак. – Раби. Так ось, Книжнику… Не обов’язково ставати рабом, щоб вижити. Гарне слово. Дякую.

      – Немає за що. Я знаю багато непотрібних слів, – сказав він, витягнувшись на жорсткому карематі на повний зріст. Ноги практично не боліли, він відчував, як мазь, висихаючи, стягує шкіру.

      – Ти багато читав, Книжнику?

      – Я тільки те й робив, що читав. Відтоді, як навчився.

      – Це важко?

      – Читати? – Тім усміхнувся. – Що ти… Ні. Набагато легше, ніж бігати по гілках, як білка, і тягати на собі величезний рюкзак, як кінь.

      При цих словах по обличчю Білки пробігла ледь помітна тінь, вона на мить відвела погляд, немов злякавшись чогось.

      – Ти можеш мене навчити читати?

      – Ти серйозно?

      Книжник розцвів.

      – Серйозно.

      – Звичайно, я навчу тебе. Ось…

      Він потягнувся до свого рюкзака.

      – Завтра, – сказала Білка. – Ми навчання почнемо завтра. А зараз – спати. Ти мені потрібен здоровим і сильним.

      – А ти?

      – Я ляжу тут, біля дверей.

      – Навіщо?

      – Про всяк випадок.

      – Ну, мені він здався мирним…

      Білка задула тріски, і в коморі стало майже темно, тільки місячне світло, що проникало через віконце під дахом, висвітлювало один із кутів. Було чутно, як тупотить потужними лапами Ікло, що охороняє двір, та тріщать цикади за огорожею.

      – Це тобі для роздумів, – сказала Білка неголосно. – Я знаю Тома не перший день. Він молодший за нас із тобою на пару зим і, коли я прийшла до нього в перший раз, він мені здався не челом – тіном. Тоді я вдало сходила в Сіті, принесла ніштяки на обмін…

      Вона помовчала.

      – Загалом, я не помітила хвіст і привела сюди трьох челів із племені Сіті. Одного з них він застрелив. Другого вдалося вбити мені. А третій отримав кулю в коліно…

      – І?

      – Том прибив його живцем до стовпа на кордоні з Сіті. Не полінувався з’їздити і прибити. Спустив пораненому шкіру з плечей, перебив другу ногу і