Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Подьячій прішол!

      – Мрр… Пфу!

      – Плесні на нєго водой, может, скорєй глаза продєрьот.

      Дячок узяв глек, що стояв на столі, і плюснув з пів глека води на сторожа.

      – Караул! – заревів Микита, зіскакуючи з лави, – караул, грабят! Піддячий зареготав, а з глеком у руках тоненько захихотів дячок.

      Микита стояв серед хати, вода текла йому з бороди, і він, ще більше роззявивши рота, блимав червоними п’яними очима і не розумів, що з ним скоїлося.

      – Разоспался. Ночі тєбє мало, окаянний! Витрі образіну, да открой двєрі!

      Микита витер подолом сорочки бороду, одімкнув замок і впустив піддячого з дячком у комору до запорожця.

      – Тємно тут. Посвєті-ка, Нікіта!

      В коморі було дійсно темно, повітря було важке й смердюче.

      – Н-ну, – закрутив носом піддячий, – ти что ж, нє виводіл казака за надобностью?

      – Да как єго вивєдєш в колодках то?

      – Впєрвой тєбє? Вивєсті нєдалєко за ізбу і в колодках можно. Микита вийшов і довго сопів, викрешуючи вогонь і засвічуючи каганець, а піддячий та дячок стояли нерухомо на місці, щоб не вступити ногою, куди не слід.

      – Ну, скоро ти там с огньом?

      – Йду!

      Жовта пляма каганця блимнула в руках Микити і освітила комору. Запорожець сидів, витягнувши ноги в колодках, а поруч зі зв’язаними назад руками сидів утікач – холоп, що його привели вранці козаки.

      – А… да тут двоє? – здивовано сказав піддячий, – ет что за птіца?

      – Холоп бєглий. Убьог із боярской вотчіни. Сказивалі казакі із-под Бєлгорода.

      – Что ж ти нє доложил мнє ілі воєводє?

      – Да когда доложиш? Только что привєлі.

      – Врьош, – обізвався холоп, – с утра єщьо казакі прітащілі.

      – Ну, ти… молчі! – замахнувся на нього Микита.

      – Так, так… – роздумливо сказав піддячий, – убьог, значіт. А от какого бояріна убьог?

      Холоп мовчав.

      – Прісвєті, Нікіта! Нє от Ртіщєва лі? – вп’явся очима в холопа піддячий так, що той завовтузився коло стінки під його поглядом. – Ртіщєвскій, что лі? Нє кройся, всьо равно узнаєм. Прізнавайся, ти зарєзал бояріна?

      – Какого бояріна?

      – Да Ртіщєва.

      – Нє знаю такого.

      – Нє знаєш… Чєй же ти будєш?

      – Вєлі развязать рукі. Сомлєлі совсєм.

      – Ладно… Скажи сначала, чєй ти! – Холоп не відповів нічого. – Ну, да всьо равно. С тобой поговорім послє: тут птіца поважнєє тєбя, ворона. Зальотная птіца. Развяжи єму рукі, Нікіта, да забєй єго в ко-лодкі. Ну? – повернувся піддячий до Глека так, що той навіть здригнувся, – а ти кто такой?

      – Та я вже казав тобі, хто я такий.

      – Нічєго… Скажи єщьо.

      – Козак Незамайківського куреня, Павло Глек.

      – Піши, Сємьонич.

      Дячок став навколюшки перед ослінчиком, поставив на ослін каганець, каламар і пісочницю і заскрипів пером.

      – Павлушка Глєков із запорожскіх казаков. Так… А чєго тєбє надобно тут, в государєвом городє?

      – У якому государевім городі?

      – Нє