Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

з кутка папера каменючку і прикриваючи талі папером. – Так і рвєт!

      – Ну чєго стал? Тєбє говорю, аль нєт? За костер!

      – Подожді, Мітріч! Ти давно прішол сюда на слободи? – запитав дячок втікача.

      – Та ось уже два місяці вештаюся по слободах, ніяк до Харкова не доберуся.

      – Чудак чєловєк! Чєго ти раньшє етого нє сказал? Ну какая на тєбє зараза может бить, когда ти уже два мєсяца по чістому воздуху ходиш? Пропусти іх, Мітріч.

      Втікачі уклонилися дячкові і радісно, ледве не бігом пішли через греблю у город.

      – Здоров, Пилипе! – гукнув Наливайко услід втікачеві.

      Один з втікачів обернувся:

      – А, Семене! Здоров… Потім побалакаємо! – крикнув він, махнувши рукою, і пішов швидше за своїм товаришем.

      «…А Филька черкашенин, беглый из Азова, показал что никакого морового поветрия или какой другой болезни ни в Азове ни на Дону не слышно давно», – писав на своєму папері дячок.

      – Туши кастьор, Мітріч!

      Дячок підвівся і, потягуючись, підійшов до Наливайка.

      – Так ти говоріш – свєжая? – підморгнув він правим оком.

      – Свіжа. Може, спробуєш?

      – Оно б слєдовало: трєщіт голова с похмєлья, да мнє сєйчас к воєводє ітіть надобно. Ти вот что, міл чєловєк: дай-ка мнє бочьо-ночєк вот етот малєнькій, – показав він на барило, – может бить, і я тєбє когда прігожуся.

      – Ну що ж, бери… своя, не купована. А за барилом я хлопця пришлю.

      – Спасібо. Мітріч! – радісно гукнув дячок, – возьмі бочьонок-то! А… – спинився він трохи, – закусить нєт лі чєго?

      – Є що й закусити.

      Наливайко підійшов до мажі і витягнув з сіна вепрячу ногу.

      – О! Вєпрь?

      – Бери, Іване Семеновичу!

      – Спасібо, спасібо. Возьмі, Мітріч!

      Стрілець витягнув барило з мажі і поклав його з вепрячою ногою у мішок.

      – Скажи Семеновичу, – запитав Наливайко дячка, – чи не бачив ти часом – не проходили тут ваші стрільці з парубком з наших. Високий такий, чорнявий?

      – Запорожец, что лі? Відєл. Гналі наши рєбята. Сказивалі, что у тєбя на вінокурнє прятался. Ти что ж, воровскіх людєй прячєш?

      – Він же чесна людина, не злодій. Це на нього наклепали ваші діти боярські, бо він їм добре наклав на пасіці у Журавля.

      – Чєстний-то он чєстний, да дєло єго плохо.

      – Чому так? Адже ж ваші хлопці грабували пасіку?

      – Етого я нє знаю. Єслі ограбілі, іх воєвода по головкє нє по-гладіт, потому строгий пріказ із Москви прішєл воєводє: нє обіжать вас, чєркас. Нє в том дєло, а в том, что запорожец твой сільно прібіл Мітьку Гусєва, ногой что лі в живот ударіл. Каби нє помєр малий-то… Сгоряча єму как будто нічєго било, а сєйчас лєжит, сказивал Стрєш-нєв, с души єго рвєт.

      – П’яний, мабуть?

      – Сєгодня нє піл нічєго, а живот, сказивают, вспучіло у нєго ровно барабан. Да, дєло твоєго запорожца плохо.

      – А що ж йому буде?

      – Єслі умрьот Гусєв-то? Казнят!

      – Та що ти, схаменися! Хіба ж він навмисне убив його, чи що? Вони ж його теж били, та й ваших було троє проти його одного. Він же захищав пасіку.

      – Всьо