Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

пострєльонок, нє прінєсьот. Ну, давай сюда! Ого – кварта! Молодєц! Ну, что ж, зайді в ізбу, поговорі с казаком.

      Але у Дороша були тепер зовсім інші пляни.

      – Тепер ніколи. Прийду трохи згодом, а ви, діду, ослобоніть швидше пляшку, а то буде мені, коли дізнаються, що приніс вам горілки.

      – Хорошо, хорошо.

      – Глядіть, діду, за годину я вже прийду по пляшку!

      – Хорошо, хорошо, – бубонів Микита, прикладаючись до пляшки.

      Коли Дорош повернувся до шинку, москалі вже кінчали кварту. Козаків не було. Стрєшньов сидів, пригорнувши до себе московку, а Палажка сиділа на колінах у Прозорова, обернувшись спиною до дячка. В хаті було душно, димно й жарко. Смерділо тютюном, вогкими чобітьми й горілкою. Дячок зняв з себе каптан, поклав його на лаву, потім розперезався й поклав на каптан пояс. Дорош здригнувся, коли почув, як забряжчали ключі на дячковім поясі. Хлопець сів за бочкою з горілкою й не зводив очей з дячка. Очі у нього горіли, як у вовка, але ніхто не звертав уваги на маненького хлопця, що забився за бочку.

      Дячок був уже зовсім п’яний. Він підсунувся ближче до Палаж-ки і обережно поклав їй руку на коліно. Палажка дриґнула ногою і скинула руку старого. Дячок відсунувся, глянув скоса на шинкаря, що стояв коло бочки, налив собі чарку горілки, випив і закусив салом. Поті облизнувшись, як кіт, знову присунувся до баби й поклав їй руку на стан. Палажка, не обертаючись, штовхнула дячка ліктем.

      – Геть! – крикнула вона, – чіпляється старий чорт, як реп’ях! Іди до своєї дячихи!

      Дячок зідхнув і покірно відсунувся від баби. Він знов налив собі горілки і сказав:

      – Випєм, Ваня, за раба Божія Дімітрія, іже прєставіся…

      Стрєшньов стукнув кулаком по столі так, що затанцювали пляшки й чарки.

      – Только подумать, пропал чєловєк із-за поганого хохла! А? – Він дико глянув на дячка і заскрипів зубами. – Моя б воля – я б єго разодрал пополам! Ну, да нічєго: в Бєлгороде єму на дибє покажут… Ето нє то что батогі… будєт знать, как людєй убівать!

      – Лют ти, Ваня, – сказав дячок, – а, мєжду прочім, чєловєк хороший. Ну, за упокой души раба божія Дімітрія…

      Стрєшньов вилив з пляшки решту горілки собі в чарку, потім розмахнувся і збив порожню пляшку зі столу на землю. Пляшка покотилася по землі. Шинкар підняв пляшку і поставив її в куток.

      – Ей, целовальнік, – крикнув Стрєшньов, – віна!

      Шинкар нахилився й став мацати руками коло бочки. Він пам’ятав, що поставив пляшку з горілкою коло бочки, але пляшки не було.

      Це не дуже здивувало Дороша, бо шинкар шукав якраз тієї пляшки, що вкрав хлопець.

      – Ей, целовальнік, віна! – знову крикнув Стрєшньов.

      – Зараз, зараз… Ти скажи… Була пляшка з горілкою, сам поставив її тут, а тепер нема… Ти не бачив, тут стояла кварта? – звернувся він до Дороша.

      – Не бачив! – відповів Дорош.

      Шинкар узяв порожню пляшку і налив горілки з бочки.

      – Музики! Музики! Цимбалисти прийшли! – заверещали баби.

      Дорош визирнув з-поза бочки. В шинок, знімаючи шапки і здоровкаючись,