Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Читать онлайн.
Название Шляхом бурхливим
Автор произведения Григорій Бабенко
Жанр Литература 20 века
Серия Юрій Винничук рекомендує
Издательство Литература 20 века
Год выпуска 1927
isbn



Скачать книгу

ще трохи постояв коло Микити, а потім обернувся і пішов геть від з’їжжої.

      – Не забудь же, прінєсі віна, а то нє пущу поговоріть с казаком!

      – Зараз принесу! – не обертаючись, відповів Дорош.

      Невеселий повертався хлопець. Думка про те, що запорожця поженуть завтра до князя у Білгород, не давала йому спокою. Він знав, що запорожця знову катуватимуть і, нарешті, завдадуть на люту смерть. І за що? За те, що оборонив старого Журавля?

      Дорош не пішов додому, а зайшов у шинок до батькового кума й компаньйона.

      В голові у Дороша маячила якась невиразна думка урятувати козака, але ця думка не набрала ще реального змісту. Він знав тільки, що урятувати запорожця треба сьогодні, бо завтра вже буде пізно. В шинку було досить багато народу. Йшов дощ, а дощ, як і добра погода, прихиляє серце до випивки.

      За одним столом сиділи дячок Семенич, Ванько Стрєшньов і ще якийсь москаль, невідомий Дорошеві. Вони грали у зернь. Московський Приказ Розрядний, надсилаючи інструкції воєводам, завжди наказував їм стежити за тим, щоб по шинках у государевих городах розпусти й гри в зернь не було, але, звичайно, легше видавати накази, ніж їх виконувати. І Ванько Стрєшньов, і, особливо, дячок Семе-нич добре знали ці накази, але вони були найперші і найзавзятіші грачі в цю газардову гру.

      За другим столом сиділо четверо козаків та міщан і пили горілку. На лаві, що стояла вздовж стіни, сиділи дві молоді баби. Вони лускали насіння і випльовували лушпиння на земляну долівку. Одна з них була Палажка, що її чоловіка років п’ять тому татари погнали до Криму, друга – московка, вдова московського стрільця. Обидві були набілені, і щоки їм палали, як червоний мак.

      Дорош постановив барило у куток, коло бочки з горілкою, а сам сів на другому кінці лави й став дивитися, як грають у зернь. Всі троє грали різно. Дячок був спокійний: не можна було взнати, чи вигравав він, чи ні. Стрєшньов, навпаки, грав з великим газардом. Коли йому щастило, він глузував зі своїх партнерів, коли ж програвав – лаявся гидкою лайкою й звертався за співчуттям до дячка й другого москаля, наче вони могли співчувати йому.

      Третій москаль був зовсім п’яний і, видимо, ледве розбирався, де він і що з ним. Звали його Селіфон Прозоров. Баби кілька разів зачіпали грачів, але ті не звертали на них ніякої уваги. Нарешті, бабам, очевидячки, обридло бути у такій зневазі. Вони пошептали-ся поміж себе і засміялися, наче вигадали щось дуже веселе. Московка встала з лави, струсила з сарафана лушпиння й підійшла до грачів.

      – Ну, Ванюша, – сказала вона, поклавши руку на плеча Стрєш-ньову, – бросай. Надоєло. Что ж ти на мєня і нє глянєш даже?

      – Подожді, Мотька, дай отиграюсь!

      – Завтра отиграєшся!

      Вона простягнула руку до столу.

      – Подожді! – злісно вже відштовхнув її Стрєшньов. – Нє лєзь! Тєбє кідать, Сємьонич!

      – Брось, Ваня! – знову сказала баба і раптом, просунувши руку під ліктем Стрєшньова, змахнула зерно зі столу на землю.

      – Ти что ж ето, стєрва, дєлаєш?

      Баба зареготала.

      – Єщьо і смєйотся! – крикнув дячок. – Дай єй, Ваня, по сусалам!

      Стрєшньов розмахнувся й ударив бабу.

      – Ой, убіл окаянний!

      Прозоров,