Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

народився: так приємно було витягнути ноги й лягти.

      – Хто це був зараз? – спитав він сторожа.

      – Подьячій.

      – Мабуть, добра людина цей піддячий?

      – Кто? Подьячій-то? Погоді, на допросє узнаєш! – відповів Микита, вийшов і зачинив за собою двері.

      VII. У В’ЯЗНИЦІ

Дорош провідує запорожця. – Велетень. – Хитрий Дубовиченко. – Збіглий холоп. – Піддячий. – Допит. – Батоги

      Другого дня Дорош набрав у пазуху огірків, сунув туди ж добрий шматок сала, в ліву руку взяв пів паляниці, а в праву – пляшку горілки, що дав йому батько, і пішов провідати запорожця. Хлопець ще вчора розпитав у товаришів, де сидить запорожець, бо прибуття в’язня з цілим загоном верхівців-стрільців не могло пройти непомітно повз зіркі очі хлопців в такому маленькому городку, як Харків. Дорош та його товариші знали в вічі кожного мешканця, кожного козака або бабу і завжди були в курсі всякої новини, що іноді хвилювала мешканців цього приграничного городка.

      На розі вулиці він побачив свого приятеля Дубовиченка, що з ним ще загодя умовився йти до запорожця. Дубовиченкові дуже хотілося побачити козака і, щоб не відставати від приятеля, він вкрав у матері пару тарань і сунув їх, як і Дорош, собі за пазуху. Напаковані таким чином, хлопці пішли до з’їжжої. З’їжжа була недалеко, треба було тільки перейти через площу. Коло з’їжжої не було нікого, тільки гармата тьмяно виблискувала міддю на сонці. Хлопці обійшли круг хати, помацали руками гармату. Дубовиченко навіть прицілився з неї, наче стріляючи, у Дороша і сказав: бух!

      Хлопці підійшли до дверей і прислухалися. За дверима хтось так густо й смачно хропів, що приятелям здалося, наче там спить якийсь велетень. Дивно було, як не тряслися стіни хати від такого дужого хропоту!

      Хлопці постояли трохи коло хати, потім боязко постукали у двері.

      Велетень, що спав за дверима, трохи замовк, але за хвилину знову почувся його могутній хропіт; потім він став плямкати губами, наче їв уві сні щось дуже смачне й солодке. Дорош постукав клямкою.

      – Хрр… – обізвався велетень, – апчхи! Кто там стучіт? – почули вони старечий тоненький голос.

      Двері одчинилися і на порозі з’явився маленький сивий дідок. «А де ж велетень, що так міцно задавав хропака?» – подумав Дубо-виченко. Він навіть заглянув у хату, чи нема там кого, але велетня в хаті не було. Дід позіхнув, перехрестив рота і, почухавши потилицю, спитав:

      – Вам чаво, пострєлята? – Хлопці мовчали. – Ви стучалі, что лі?

      – Ми.

      – Так чаво ж молчитє? Чаво пришли?

      Дубовиченко штовхнув Дороша:

      – Кажи ти!

      – Ні, кажи ти!

      Сторож хотів був розсердитися, але, побачивши паляницю й пляшку в руках Дорошевих, засміявся.

      – Вот глупиє хохлята! Прішлі і самі нє знают, чаво прішлі.

      – Ми до Глека, – наважився нарешті Дорош.

      – Какой такой глек?

      – Павло Глек, запорожець!

      – А, запорожец… Єсть такой. А что вам до нєго надобно?

      – Та ось ми йому харчів принесли.

      – Харчі?.. Давай… Давай сюда. Ето