Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

у невеличку комору без вікна з земляною долівкою, розв’язав руки Глекові і сказав:

      – Скідай сапогі!

      – Навіщо? – спитав запорожець.

      – Скоро узнаєш. Нікіта – в колодкі єго!

      Запорожець здригнувся.

      – Нащо в колодки? Хіба я злодій?

      – Нє разговарівай! Скідай сапогі!

      – Не хочу!

      – А… сволочь! – крикнув Стрєшньов, – нє хочєш?

      Він розмахнувся й вдарив запорожця у вухо. Глек заревів, як звір, і кинувся на москаля, але стрільці, що досі мовчки слухали розмову Стрєшньова з козаком, раптом накинулися на запорожця, збили його з ніг і придавили до землі. Микита витяг з кутка колодки. Ці колодки мали чотири дірки для рук і ніг і замикалися збоку на замок. Москалі стягнули з запорожця чоботи, всунули йому руки й ноги в колодку, і Микита, знявши ключа, що висів на гвіздку коло дверей, замкнув іржавий замок на колодках. Стрєшньов штовхнув запорожця ногою і сказав:

      – Будєш знать, сволочь, как обіжать боярскіх дєтєй!

      Москалі вийшли й зачинили за собою двері. Надворі був соняшний яскравий день, а тут, в цій коморі без вікон, було темно, як у льоху, хоч крізь щілини в дверях з сусідньої кімнати пробивалася смужка світла.

      Не минуло й десяти хвилин, як Глек дізнався, що то є колодки. Він сидів, зігнувшись на землі, ноги йому були теж зігнуті в колінах, а зверху, над ногами, у менших дірках, були витягнуті руки. Зовсім витягнути ноги не можна було, руки не дозволяли це зробити. Поза була надзвичайно незручна і болісна.

      Ноги й руки терпли, спину ломило, дихати було тяжко. Запорожець засичав, стиснувши зуби від злости, підняв колодки і вдарив ними об землю. Але від цього стало ще гірше. Колодки були важкі і, падаючи, так вдарили по ногах, що ледве не переламали кісток.

      Коли згодом стало зовсім неможливо терпіти ломоту в спині, запорожець скорився і почав шукати іншої пози, щоб хоч трохи полегшити свій стан. Він спробував лягти на бік. Але це теж не вийшло, бо краї колодок досить далеко виступали збоку і, щоб лежати на боці, треба було ще більш зігнути ноги, а це було неможливо; до того ж важко було вдержати в такому становищі колодки, бо вони були важкі, схилялися набік і падали, викручуючи руки і ноги в’язневі. Тоді він повалився горілиць і підняв угору колодки. Стало трохи легше, але не надовго. Він знову сів. Знову почало ломити спину і стали терпнути руки. Він знову ліг горілиць, а за кілька хвилин сів і так без кінця. Жили стукали йому у висках, обличчя палало, сорочка на ньому стала зовсім вогка від поту. Нарешті на нього найшло якесь отупіння, байдужість до всього, навіть до муки, і її терпів він тепер, і, схиливши чубату голову на груди, зігнувшись ще більше, запорожець якось одубів.

      Глек не пам’ятав, скільки він просидів у такому забутті; він не знав навіть, чи спав він, чи ні, і прокинувся тільки тоді, як над головою якийсь хрипкий бас сказав по-московському:

      – А ну, покажи мнє етого молодца!

      Глек підвів голову. Над ним стояв високий гладкий чоловік у довгому каптані. Козакові чомусь впав у вічі комір цього каптана, високий, що доходив до середини вуха