Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Забил!

      Але запорожець схаменувся й згадав вже, де він.

      – Спасибі, хлопче, що не забув мене й провідав. А ти чого радієш, кацапе? А ще стара людина.

      – На, єш. Прінесли тєбє тут мальчішкі, – сунув дід козакові з пів десятка огірків і шматок паляниці.

      – А сало? – спитав Дорош.

      – Что ж думаєш, украл твойо сало? Нужно оно мнє очєнь.

      Дід пішов у кімнату і приніс сало. Дорош побачив, що кусень сала значно поменшав.

      – А горілку?

      – Хіба й горілки приніс? Не хочу я зараз, хай старий вип’є, – сказав запорожець.

      Хлопці стояли й мовчки дивилися, як їв запорожець, і не знали, про що балакати. Кайдани сумно бряжчали за кожним рухом козака.

      – А це ж хто? – кивнув запорожець на Дубовиченка.

      – Це мій товариш, Василь Дубовиченко.

      Дубовиченко наче тільки й чекав на те, щоб згадали про нього. Він витяг з пазухи тараню й поклав її перед в’язнем.

      – Тараня? – спитав, задзвенівши кайданами, запорожець, – добре.

      Він спробував обчистити рибу, але йому заважали кайдани: він ще не призвичаївся до них.

      – Давай я обчищу, – сказав Дубовиченко.

      – Трудно сидіти в колодках? – спитав Дорош, хоч і сам добре бачив, що це не мед їсти.

      – Коли руки вільні – ще нічого. А як засунути сюди й руки, – показав він на дірки для рук, – сам як колодка зробишся.

      Коли Дорош ішов до в’язниці, йому здавалося, що він багато чого скаже козакові; але, прийшовши сюди, не знав про що балакати. Слова приказного на греблі, що від смерти москаля Гусєва, якого побив запорожець, залежить життя його приятеля, дуже вразили хлопця. Він ще вчора, коли приїхав з винниці, розшукав хату, де жив москаль Гусєв, і довідався, підслухавши під вікнами хати балачки москалів, що Гусєв усе ще лежить хорий, не їсть і не п’є.

      Дорош хотів сказати про це запорожцеві, але зрозумів, що від цього не зрадіє його приятель. Так хлопці посиділи коло козака з півгодини, перекинувшись окремими словами. Раптом на дворі почулося кінське тупотіння й голосна балачка їздців.

      – Ну, рєбята, – сказав сторож, заглядаючи у двері, – пора домой. В другой раз побудєтє дольше. А то нєровєн час прідьот подь-ячій – бить мнє с вамі в бєдє!

      Хлопці попрощалися з козаком і вийшли. Коло хати стояло чоловіка зо три верхівців козаків. Вони пригнала босого, обшарпаного чоловіка, років тридцяти п’яти – маненького, дзюбатого, з соломою у скудовченому волоссі. Чоловік цей стояв зв’язаний поміж двома верхівцями і дивився на свої босі ноги.

      – Гей, Микито! – крикнув хтось з козаків, – піддячий тут?

      – Нєту.

      – А хто ж прийме в’язня?

      – Что за чєловєк? – спитав Микита.

      – Втікач… Утік від якогось боярина з-під Білгорода. На хуторі ховався у скирті. Полковник звелів привести його сюди до воєводи.

      – Ти кто такой? – спитав втікача Микита.

      – З ваших, з кацапів… – відповів за втікача один з козаків. – Казав, що дуже скривдив його боярин, так він утік до нас на слободу.

      – Єсть слобода, да відно нє для нас! – хрипко, підвівши голову, сказав втікач.

      – А ти б на Запоріжжя, або на Дін