Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

рушниці на запорожця. Молодець у соболевій шапці скрутив йому руки назад і зв’язав мотузком.

      – Попался, голубчік! – злорадо сказав він, стягуючи вузол.

      – Що ж ви зв’язали людину, як злодія? – оступився за козака винник.

      – Молчі, старий хрич, а то і тєбє будєт!

      Запорожець похмурився і схилив голову. Москалі посідали на коней і погнали перед себе запорожця.

      – Прощайте, добрі люди! – гукнув, обернувшись до козаків запорожець, – не згадуйте лихом!

      – Отак і пропаде козак ні за цапову душу! – роздумливо сказав винник.

      – Чого там пропаде! – відповів бакаляр. – Визволиться: він характерник! Всі вони, запорожці, характерники.

      – Треба йти до полковника. Донець – справедлива людина, він визволить козака.

      – Не визволить, – відповів винник. – Коли б наш слобідський козак був, може б визволив, а то ж запорозький.

      VI. МОСКОВСЬКА ВЛАДА У ХАРКОВІ

Приказна профілактика. – Втікачі з Озову. – Турецький таляр. – Барило з горілкою. – «Сьезжая». – Колодка. – «Добра людина»

      Після арешту Павла Глека якось сумно стало на винниці. Дорош та Галя плакали. Наливайко, похнюпившись, сидів коло хати і мовчки ссав люльку. Коло його на призьбі теж з люлькою сидів старий винник. Навіть бакаляр став раптом тверезий і тинявся коло винниці, не знаходячи собі місця. Наливайко викурив люльку, витрусив з неї попіл і підвівся.

      – Час додому! – сказав він, – погуляли й годі!

      Він наказав викотити дві бочки й невеличке барило з горілкою й навантажити їх на мажу. Трохи згодом мажа, поскрипуючи, виїхала з лісу і повернула на Харківську дорогу. З мажі виглядали заплакані обличчя дівчини та хлопця, а з боку мажі, закинувши рушниці на плечі, йшли мовчазні Наливайко та бакаляр. Коли вже підходили до греблі, що вела через річку до города, вони побачили купку людей, що стояла коло самої греблі. В кінці греблі стояв стіл, за столом сидів приказний дячок і щось писав на сірому папері. Щоб вітер не зірвав паперу зі столу, дячок придавив кутки паперу каменючками. Видно було, що приказний був з великого похмілля; очі були червоні і він щохвилини тягнув воду з глека, що стояв коло його на землі. Перед столом, сажнів за два од його, палало багаття, коло багаття з рушницею коло ноги, стояв московський стрілець, а по цей бік багаття – дві обідрані, босі й без шапок постаті. Ці люди були втікачі з турецької неволі, з Озову.

      Дячок прочитав про себе те, що написав на папері, відригнув, перекривився, наче йому стало кисло в роті, і сказав:

      – Так… Так ти говоріш, что ні в Азовє ні на Дону нікакого морового повєтрія нє било?

      – Не було.

      – Так… А что ж ти давєча говоріл в кабакє в Бєзлюдовкє, что в Азовє народ мрет, как мухі?

      – Коли?

      – Нє колі… Позавчєра. Ти говоріл, что на турках обявілася чьор-ная смєрть: покроєтся пятнамі чєловєк, почєрнєєт, да і готов… А?

      – Так це коли було? Це було років з п’ять тому. Мене тоді й в Озові ще не було, бо мене торік тільки у неволю взято.

      – Толкуй… Вот что, голубі: