Подорож собаки. Брюс Кэмерон

у будинку голос Ґлорії. – Зачекай, зараз побачиш, що я купила в «Неймані».

      Хоч я вже кілька днів чула запах і голос Ґлорії, але досі не мала можливості привітатися з нею. Я гадала, що, напевно, вона зрадіє, як Клеріті, побачивши мене. Я дзявкнула кілька разів, потім зачекала, але почула лише розмови. Я загавкала знову, а тоді отримала очікуваний результат – двері наді мною відчинились, і почулися кроки вниз. Клеріті відсунула коробки.

      – Будь ласка, Моллі, будь ласка. Благаю: тихо.

      Клеріті нагодувала мене, а потім віднесла під курткою вниз вулицею, і ми гуляли, гуляли. Коли ж повернулися, було темно й прохолодно. Клеріті знову посадила мене до закутка.

      – Гаразд. Лягай спати, добре, Моллі? Лягай спати.

      Я намагалася вислизнути, доки вона загороджувала вхід коробками, але була недостатньо спритною. Дівчина вибігла нагору рипучими сходами й зачинила двері, а тоді стало тихо.

      Я трохи поспала, але потім прокинулася й згадала, що зовсім сама. Я заскавчала, знаючи, що нагорі Клеріті, певно, лежить зараз у ліжку, теж почуваючись самотньою. І від цього мені було сумно. Вона, мабуть, гадає, що мені подобається лежати на гарній подушці під сходами, але насправді я хотіла бути з нею. Я загавкала. Відповіді не було, тож я гавкала ще й ще.

      – Клеріті! Що це за звук? – заверещала Ґлорія.

      Я почула біг, а тоді двері над сходами відчинилися.

      – Гадаю, це було знизу! – вигукнула Клеріті. Я помахала хвостом, коли вона спустилася сходами. – Повертайся в ліжко, Ґлоріє. Я з цим розберуся.

      – Звучало, наче тварина! – відповіла Ґлорія.

      Я чула, як рухається Клеріті по той бік коробок, і взялася дряпати їх. Було чутно, як ходить по дому Ґлорія, а тоді я зрозуміла, що вона стоїть на вершині сходів.

      Я гавкнула.

      – От знову! – прошипіла Ґлорія. – Це собака, у будинку собака!

      Клеріті відсунула коробки, і я впала в її обійми, лижучи обличчя.

      – Ні, це… О Боже, це лисиця! – скрикнула вона. – Не підходь!

      – Лисиця? Що? Ти впевнена?

      – Лисиці гавкають, Ґлоріє, – сказала Клеріті.

      – Як вона потрапила в дім? Що тут робить лисиця?

      – Мабуть, підвальні двері вітром відчинило. Певно, прийшла на запах твоєї дурної шуби.

      Тепер Клеріті всміхалася мені. Ми грали в перетягування рушника, і дівчина тягнула не надто сильно.

      – Бути цього не може, – сказала Ґлорія.

      – У них дуже чутливий нюх! Я спробую вигнати її з будинку й далі по вулиці, – сказала Клеріті.

      – Ти впевнена, що це лисиця? Лисиця, тобто звір?

      – Я знаю, які на вигляд лисиці. Ця маленька.

      – Треба викликати поліцію.

      – Наче копи приїдуть заради лисиці. Я просто вижену її надвір. Стій там на випадок, якщо вона спробує втекти через сходи.

      Було чути, як вдихнула Ґлорія й захряснула двері. Клеріті взяла мене на руки й вибігла крізь задні двері в прохолодну ніч, не випускаючи, доки ми не звернули за ріг.

      Я не розуміла гри,