Подорож собаки. Брюс Кэмерон

й гавкала своїм тонким безсилим цуценячим голосом, почуваючись нещасною й самотньою.

      Розділ 6

      Дейзі, велика сором’язлива собака, вийшла зі своєї схованки за столиком для пікніка й стояла, обнюхуючи мене, доки я гавкала. Вона відчувала мій смуток, але, вочевидь, не розуміла його.

      Увійти в дім не вдалося. Я підійшла до стіни дому, але дерев’яні ворота були міцно зачинені, а ручка – далеко за межами досяжності моїх маленьких зубів. Я гавкала знов і знов. Цей двір, де так чудово було бавитися, тепер здавався мені в’язницею. Я підбігла до Барні, і ми торкнулися носами, але повільний змах його хвоста нічим мені не допоміг. Я була в розпачі. Що відбувалося? Як таке можливо?

      – Моллі?

      Я обернулася. Переді мною була Клеріті. Вона впала на коліна, і я підбігла до неї й кинулася в обійми, лижучи її обличчя, радіючи, що неправильно зрозуміла – на мить подумала, що вона збирається покинути мене!

      Позаду неї стояли Дженніфер і Трент.

      – Вона мене обрала, що ж я можу вдіяти? Моллі обрала мене, – повторювала Клеріті.

      Я щаслива бути Моллі, щаслива бути з Клеріті і йти з нею до машини. Трент підігнав авто, і вона сіла на заднє сидіння зі мною та Роккі. Брат привітав мене, наче ми кілька днів поспіль не бачилися, і ми почали вовтузитися з Клеріті на задньому сидінні.

      – То що ж скаже твоя мати? – спитав Трент.

      Роккі схопив зубами довге пасмо волосся Клеріті й, розставивши лапи, тягнув на себе з гарчанням, наче гадав, що те відірветься. Клеріті залилася сміхом. Я стрибнула на Роккі, щоб змусити його припинити.

      – Сі Джей? Серйозно.

      Ми з Роккі, борсаючись, повзали по Клеріті. Вона намагалася сісти рівно.

      – Господи, не знаю.

      – Вона дозволить тобі залишити її?

      – Ну, а що мені було робити? Ти ж бачив, що сталося. Наче нам із Моллі призначено бути разом. Це доля. Карма.

      – Навряд чи ти зможеш переховувати собаку в домі, – сказав Трент.

      Клеріті глянула вниз. Вона здалася засмученою, тож я поклала лапи їй на груди й спробувала лизнути в обличчя. З досвіду знала, що поцілунок собаки здатен підбадьорити майже кожного.

      – Сі Джей? Ти серйозно вважаєш, що можеш ховати собаку в домі? – спитав Трент.

      – Я могла б сховати в домі зграю вовків, якби хотіла. Вона ніколи нікуди не дивиться, окрім як у дзеркало.

      – Гаразд, авжеж. Тож наступні десять років ти збираєшся переховувати собаку, і якимось чином твоя мати цього не з’ясує.

      – Знаєш що, Тренте? Часом ми робимо щось непрактичне, але все одно робимо, бо це правильно.

      – Авжеж, це має сенс.

      – Нащо ти так? Завжди тобі треба посперечатися.

      На мить обоє замовкли.

      – Вибач, – нарешті сказав Трент. – Я просто турбуюся про тебе.

      – Усе вийде, обіцяю.

      – Гаразд.

      – Але, гм, проїдь, будь ласка, повз наш двір, добре? Не заїжджай туди.

      Машина зупинилася. Клеріті взяла Роккі й пересадила його вперед. Ми з братом перезирнулися. Роккі помахав хвостом,