Подорож собаки. Брюс Кэмерон

Ґлоріє. Ти ж знаєш, як я через це почуваюся.

      – Якщо так сильно цим переймаєшся, то не треба її носити.

      – Наче я б носила! Про що ти думала?

      – Гаразд, мені шкода, але вона потрібна мені в поїздці: Аспен – єдине місце, де ще можна носити хутро, не почуваючись винною. Ну, і, може, Франція.

      – Аспен? Коли ти їдеш до Аспена?

      Рука Клеріті притиснула мене до місця.

      – У середу. Тож, гадаю, завтра нам треба піти по крамницях, лише нам удвох.

      – Завтра понеділок. Мені треба до школи, – сказала Клеріті.

      – Ну, школа. Це звичайний день.

      Ноги Клеріті висунулися з-під ковдр, які м’яко лежали поверх моєї голови.

      – Хочу йогурт, – сказала Клеріті.

      Я визирнула з-під ковдр, але було надто пізно – Клеріті вже йшла.

      – Ненавиджу, як ти носиш ці шорти, – казала Ґлорія, коли Клеріті зачиняла двері, – у них твої стегна такі огрядні.

      Залишившись одна в ліжку, я швидко зметикувала, що підлога далеко, далеко поза досяжністю моїх маленьких лап. Підвиваючи від розчарування, я блукала по м’яких ковдрах, глибоко вдихаючи запах м’якої подушки. На ліжку валялося кілька іграшок, і я трохи пожувала їх.

      Потім двері відчинилися. Повернулася Клеріті. Я замахала хвостом, лизнула її в обличчя, коли вона нахилилася до мене, і відчула в її подиху солодкий молочний запах. Чи є щось більш радісне, ніж лизати обличчя дівчини, доки та не захихотить?

      Коли Клеріті виносила мене надвір, то сховала глибоко під сорочку, щоб я не мерзла. Вона похвалила мене за те, що я «присіла» у дворі, і погодувала маленькими шматочками холодного солоного м’яса. Смак був такий сильний, що обпік мені язика.

      – Завтра принесу тобі трохи їжі для цуценят, Моллі, обіцяю-обіцяю-обіцяю. Хочеш іще шинки?

      Тієї ночі я спала в оберемку рук Клеріті. Вона гладила мене долонею, шепочучи:

      – Я люблю тебе, Моллі. Люблю тебе.

      Поринувши в сон, я ще відчувала дотик її руки. Денні справи настільки виснажили мене, що за ніч я не прокинулася жодного разу. Клеріті встала, коли сонце тільки-но сходило, одяглася й винесла мене зробити мої справи з дивною осторогою, говорячи ледь чутним шепотом. Мій маленький міхур ледь не луснув. Потім вона віднесла мене сходами вниз, у підвал.

      – Це мій особливий закуток під сходами, Моллі, – прошепотіла вона. – Я називаю його своїм клубом. Бачиш? Ось тобі подушка, а ось трохи води. Ти маєш сидіти тихо, гаразд? Я не піду по крамницях із Ґлорією, але мені доведеться ненадовго відійти. Та обіцяю, що повернуся, щойно вона піде з будинку. А поки не гавкай. Сиди тихо, Моллі, сиди тихо.

      Я обнюхала маленький закуток, такий низький, що Клеріті довелося присісти. Вона простягнула мені ще трохи холодної солонини й погладила так, що я зрозуміла: вона збирається залишити мене. Тож коли дівчина раптом відсторонилася й пересунула коробки, щоб замурувати мене в закутку, я прудко чкурнула назовні.

      – Моллі! – прошипіла Клеріті.

      Я помахала хвостом, сподіваючись, що вона зрозуміла: я не хочу