Подорож собаки. Брюс Кэмерон

гучний скрик: «А-а-а-а!» – і я впізнала Ґлорію.

      Клеріті заверещала теж:

      – А-а-а-а!

      Я заскавчала – що відбувалося?

      – Клеріті Джун, ти мене на смерть перелякала! – видихнула Ґлорія.

      – Чому ти не відповідала? Що ти робила? – спитала Клеріті.

      – Співала! Я була в навушниках! А ти що робиш удома? Що в сумці?

      – Я дещо забула. Це, гм, це собача їжа. У нас у школі благодійна роздача продуктів.

      – Ти справді вважаєш, що це добрий жест – роздавати собачу їжу?

      – Ма-мо. Це не для людей. Це для їхніх собак.

      – Тобто ти хочеш сказати, що вони себе прогодувати не можуть, але тримають собак? Куди котиться ця країна?

      – Збираєш речі у прання? Я допоможу тобі скласти, – сказала Клеріті. – Віднесімо це нагору.

      Вони пішли нагору, знову залишивши мене саму.

      Я була дуже, дуже голодна.

      Розділ 7

      Клеріті все ж повернулася, і я рада була бачити дівчину, як і миску з їжею в її руках.

      – Нарешті пішла. О Моллі, мені дуже, дуже шкода.

      Я зарилася мордою в миску, хрумкаючи їжу, доки не пересохло в роті, і випила стільки води, скільки могла втримати. Потім Клеріті винесла мене на заднє подвір’я, де сяяло сонце й дзвеніли жуки, а трава була свіжою й теплою. Я розтягнулася на траві, упиваючись щирою радістю, і Клеріті лягла поряд зі мною. Кілька хвилин ми гралися в перетягування рушника, але цілий ранок гавкоту виснажив мене, і коли вона взяла мене на руки й пригорнула до грудей, я одразу ж глибоко заснула.

      Прокинулась я знову в маленькому закутку. Однак, щойно дзявкнувши, я почула стрімкий тупіт ніг, а тоді Клеріті відсунула коробки вбік.

      – Тш-ш-ш, Моллі! Треба сидіти тихо! – сказала Клеріті.

      Здається, я її зрозуміла: коли я хочу бачити її, треба гавкати – і вона прийде.

      Дівчина дозволила погратись у підвалі й згодувала мені ще трохи їжі. Коли мені знадобилося присісти на цементній підлозі, вона прибрала й не засмутилася, що я не змогла дотерпіти, доки опинюся надворі. Вона обіймала мене, цілувала всю морду й випромінювала захоплення такої сили, що я тремтіла від щастя.

      Ми гралися й гралися, доки мені не захотілося спати. Вона навіть розбудила мене ввечері, щоб пововтузитись у прохолодних сутінках заднього подвір’я, коли всі жуки вже стихли. Як весело було надворі в такій тиші!

      Наступного ранку згори долинали гучні звуки, а на додачу чувся голос Ґлорії:

      – Можна зробити музику тихіше?

      Я гавкала й дряпала коробки, що перекривали мені вихід, намагаючись з’ясувати, що відбувається. Я знову сама? Ні, нагорі все ж хтось був: я чула кроки. Потім колихнулося повітря: двері з вулиці до підвалу відчинилися. Коробки від’їхали вбік, і я вистрибнула просто в руки Клеріті. Моє серце плигало від радощів. Час знову розважитися!

      – Ти маєш сидіти дуже тихо, – сказала вона мені.

      Дівчина винесла мене на заднє подвір’я