Подорож собаки. Брюс Кэмерон

її вже одного разу покинули. Будь ласка, будь ласка. Не знаю, як вона опинилася на вулиці, але обіцяю: цього більше не станеться. Чесно-чесно. Будь ласка?

      Плечі чоловіка здригнулися. Він глибоко вдихнув, а тоді повільно видихнув.

      – Ну… гаразд, послухайте… Добре, але вам треба буде зробити їй щеплення, вставити чип, а за кілька місяців – стерилізувати. Домовились? А потім отримати дозвіл. Це закон.

      – Зроблю. Обіцяю.

      Гра у фургон скінчилася. Чоловік відчинив клітку, і Клеріті нахилилася, витягла мене й обійняла, а я цілувала її обличчя, а тоді подивилася на чоловіка – чи не хоче, щоб його теж поцілували.

      – Гаразд, – сказав чоловік.

      – Дякую, дякую, – промовила Клеріті.

      Фургон поїхав. Клеріті стояла й дивилася йому вслід, не випускаючи мене з рук.

      – Скарги, – буркнула вона.

      Коли ми йшли додому, я відчувала, як гучно б’ється її серце. Увійшовши парадними дверима, вона зупинилася й опустила мене. На підлозі, просто під носом, лежав папірець, і я обнюхала його, відчувши запах жінки, котра нещодавно була в нас на порозі. Клеріті підібрала папірець і подивилася на нього.

      – Клеріті? Це ти?

      З-за рогу вийшла Ґлорія й зупинилася, не зводячи з мене очей. Я замахала хвостом і рушила було до неї, щоб привітатися, але Клеріті нахилилася й підхопила мене на руки.

      – Що? Що ти робиш? – обурено спитала Ґлорія.

      – Це Моллі. Вона… вона моя собака.

      Руки Клеріті тремтіли.

      – Оце вже ні, – відрізала Ґлорія.

      – Що саме «ні»? Не Моллі? Чи не собака? – не зрозуміла Клеріті.

      – Геть! – гаркнула Ґлорія.

      – Ні! – скрикнула Клеріті у відповідь.

      – Тобі не можна тримати собак у моєму будинку!

      – Вона залишиться в мене!

      – Не смій зараз сперечатися зі мною! Знаєш, у якій ти халепі? До мене приходила офіцер поліції. Ти прогуляла стільки уроків, що тебе прийшли заарештувати.

      Клеріті поставила мене на підлогу.

      – Ні! Не став цю тварюку на мій килим.

      Через увесь цей крик я відсахнулася від Ґлорії.

      – Це собака. Вона нічого не зробить, бо щойно попісяла надворі.

      – Собака? Упевнена, що не лисиця?

      – А що, нова шуба знадобилася?

      Я підійшла до канапи, але під нею нічого не було, окрім запахів пилу. Правду кажучи, більшість ароматів у цьому домі походила від Ґлорії.

      – Воно хоче задерти лапу на диван! Я зараз когось викличу! – заверещала Ґлорія.

      – Ти хоч потурбувалася це прочитати? – спитала Клеріті, зашелестівши папірцем у руці, і я пильно стежила, чи не збирається вона кинути його. – Це виклик для тебе, ти ж знаєш. Ти теж повинна з’явитися в суді.

      – От що: я скажу їм, що ти зовсім некерована.

      – А я розповім чому.

      – Що «чому»?

      – Чому мені вдалося прогуляти стільки уроків. Ти постійно у своїх поїздках і залишаєш мене без жодного дорослого в домі ще з дванадцяти років. Саму!

      – Повірити не можу. Ти просила лишати тебе саму. Ти