Подорож собаки. Брюс Кэмерон

зістрибнула з ґанку, і я побігла за нею, махаючи хвостом обом жінкам.

      – Це не лисиця! – заверещала Ґлорія.

      Інша жінка присіла й погладила мене. У неї були теплі ніжні руки, від яких пахло милом і якимись горішками.

      – Лисиця? Звісно, ні, це ж цуценя.

      – Що воно робить у моєму будинку?

      Жінка встала.

      – Не можу відповісти вам, мем, це ж ваш будинок. Собака була тут, коли я бачилася з вашою донькою минулого тижня.

      – Це неможливо!

      – Що ж… подивіться, – сказала жінка, – ось іще одна копія оповістки разом із викликом до суду. – Вона передала Ґлорії якісь папери. – Вам треба буде прийти до суду з вашою донькою. Зрозуміло? Оскільки вона неповнолітня, ви за законом зобов’язані супроводжувати її.

      – А що із собакою?

      – Перепрошую?

      При слові «собака» я сіла. Ґлорія здавалася чимось засмученою, а ось мила леді, гадала я, цілком могла б пригостити мене. Я полюбляла будь-які горішки, навіть солоні, що обпікали язика.

      – Заберіть із собою собаку, – сказала Ґлорія.

      – Я не можу зробити цього, мем.

      – Хочете сказати, вас більше хвилює школярка, що прогуляла кілька уроків, ніж жінка в собачому полоні?

      – Власне… так, саме так.

      – Та це найтупіше з усього, що я чула. Що ви за офіцер поліції?

      – Я шкільний контролер, міс Магоні.

      – Я подам офіційну скаргу комісарові поліції.

      – Ваше право. А наразі побачимося в суді.

      Жінка розвернулася й пішла. Отже, ніяких пригощань.

      – Ну, то що мені робити із собакою?! – крикнула їй Ґлорія.

      – Викличте контроль за тваринами, мем, вони цим займаються.

      – Гаразд, викличу, – сказала Ґлорія.

      Я спробувала було піти за нею до будинку, але аж присіла від страху, коли вона крикнула на мене: «Ні!» Ґлорія захряснула двері, залишивши мене надворі.

      Я вийшла на переднє подвір’я. Був черговий погожий день. Може, той кролик і досі чекає мене на вулиці. Я побрела вздовж тротуару, обнюхуючи кущі.

      Передні подвір’я будинків на вулиці нагадали дім, де жив Ітан, перш ніж переїхав на Ферму: достатньо великі, щоб у них гратися, і часто обгороджені кущами. Повітря було повне солодкого запаху квітів, і зелень буяла й рясніла скрізь. Я відчувала запахи собак, котів і людей, але жодних качок чи кіз. Випадкова машина проїхала повз мене, звихривши повітря й додавши до буйства запахів свої металево-мастильні аромати.

      Я почувалася поганою собакою, блукаючи на волі без повідця, але ж Ґлорія сама мене відпустила, тож, мабуть, усе гаразд.

      Приблизно за годину обнюхувань і досліджень я почула кроки й побачила чоловіка, що гукав:

      – Сюди, цуцику!

      Моїм першим прагненням було підійти просто до нього, але я зупинилася, побачивши в його руці палицю з петлею. Він наближався до мене, виставивши її перед собою.

      – Ну ж бо, хороша дівчинка, – казав він мені.

      Я шиєю відчувала ту петлю, наче вже була в ній, і відскочила назад.

      – Ну ж