Небо належить нам. Люк Оллнатт

хвилювався, коли вперше привіз її до нас на Різдво. Після смерті мами тато не дуже хотів святкувань. Одного року ми замовили китайську їжу, іншого ж ласували святковою вечерею в пабі.

      Але коли дізнався, що приїде Анна, тато сказав, що зробить усе як годиться, саме так, як колись робила мама. Він розпитав у дружини малого Стіва, як готувати індичку, запікати картоплю. Дістав із горища штучну ялинку і прикупив крекерів. І вперше в житті придбав нарізаний скибками чорний хліб замість звичного білого.

      З першої миті знайомства тато сказав, що Анна – це сім’я. Завжди думав, що він може підколоти, щось типу: «ну, сину, оце ти знайшов собі кралю», але нічого подібного не зірвалося з його вуст. Першого Різдва вони тільки те й робили, що вели балачки у вітальні. Йому подобалося слухати оповідки Анни про Африку і пансіон, де вона навчалася. А її забавляли історії тата з життя таксистів та футбольні баталії клубу «Вест Гем».

      Трохи пізніше ми пригощалися напоями, тато дістав фотоальбоми, і ми схилились над ними на старому потертому дивані.

      – А це твоя мама, Робе? – запитала Анна, показуючи пальцем на світлину, де мама в капелюсі від сонця на пляжі в Брайтоні.

      – Так. Тату, а коли це було?

      – Не пам’ятаю, синку. Думаю, тобі тут сім чи вісім… – відповів тато надламаним голосом.

      – Вона красива, – раптово мовила Анна, і ми всі уважно подивились на світлину.

      – Так, дійсно красива… – Тато завжди говорив про неї в теперішньому часі, бо так і не зміг прийняти її смерть. – Дивись, – він перегорнув сторінку, – ось хороша. Це ми на Різдво. Мама саме з новою зачіскою.

      – Вона прекрасна, – сказала Анна. – Господи, подивися на себе, – вона тицьнула пальцем на мене, ще тоді незграбного підлітка, – яке ж ти худюще.

      – Він завжди був таким. Не знаю, від кого це в нього. Точно не від мене, – голосно сміявся тато.

      Здається, я ще ніколи не бачив, щоб Анна почувалася настільки розслаблено, настільки по-домашньому: ноги на журнальному столику, у руці пляшка пива. Після того вечора ми їздили кожного Різдва в Ромфорд. З Анною наші сімейні традиції відродились. А вона їх любила, як сама казала, це саме те, чого в неї ніколи не було. Шампанське вранці і святкове відкриття здоровенної коробки цукерок. Кухлик пива в пабі, поки готується індичка. Гра в лотерею. Святкові капелюхи, які тато нас змушував носити весь день.

      Пополудні шампанське робило свою справу, і тато ставав надто сентиментальним, казав мені й Анні, як нас сильно любить, що вона йому як дочка, якої в нього ніколи не було. А потім кожний рік майже в той самий час засинав на дивані, одразу після традиційного виспівування «Hey Jude» під караоке.

      – Ми могли б святкувати разом, тато і твої батьки, – я поклав свою руку на руку Анни, – хоча мені важко уявити, як твоя мати співає під караоке.

      – Ага. – Вона раптово нахилилась і поцілувала мене в губи. Я відчув хвилю хтивості, придушене бажання, схоже на потяг зайнятись сексом після похорону.

      – Нічого собі. Обережніше, Анно. Це точно пахне публічним виявом почуттів.

      Вона відхилилась на стільці:

      – Думаю, це все джин. Але