Небо належить нам. Люк Оллнатт

замість них.

      Анна широко всміхнулась:

      – Я дуже рада.

      – Стривай, тебе це більше тішить, ніж те, що мені заплатять за програму?

      – Певною мірою так. Можеш вважати мене дивачкою, але стабільний прибуток для мене набагато важливіший.

      – Чекай. Що?

      Раптово Анна набрала дуже серйозного й діловитого вигляду:

      – Дійсно так. От подумай, нежданий прибуток – це чудово, та це лише горщик, уміст якого потроху меншає. А от зі стабільним доходом усе навпаки, з часом він тільки наповнюється.

      – Мабуть, тут ти маєш рацію.

      – Одна з багатьох переваг мати дівчину-бухгалтера. – Анна усміхнулась і перегорнула сторінку записника. – Тепер можемо пробігтися по решті?

      У будинку батьків Анни тхнуло цвіллю: нагадувало запах льодяників «Пармська фіалка» чи напахчених жасмином носовичків, які люди похилого віку розкладали по шафах.

      Ми сиділи й вечеряли в цілковитій тиші, яку порушував лише зловісний стук годинника та скрегіт ножів і виделок об порцеляну. Помпезна трапеза складалася з мороженої індички, переварених овочів, більше схожих на кашу, і кухлика хересу, який, Анна казала, приберегли на мою честь.

      – Як справи в батька, Роберте? – запитав батько Анни, поклавши виделку. На ньому був трохи зношений і порваний на краях сірий костюм-трійка.

      – Усе гаразд, дякую. І досі за кермом. Хоча останнім часом трохи підводить здоров’я. Діабет.

      Аннин батько нічого не відповів і подивився вниз на тарілку.

      Три роки поспіль ми святкували Різдво в мого батька. «Бо так ближче», – казали ми її батькам. До Ромфорда їхати було значно менше часу, та й у тата більше нікого не було. Проте цього року через Аннине почуття обов’язку, і тільки через нього, ми вирішили провести свято з ними в невеличкому селі на узбережжі Саффолку.

      – І на Різдво залишиться сам?

      – Ні, піде на вечерю до друзяки… тобто найкращого друга, Стівена.

      – Це той малий Стів? – запитала Анна з дещо самовдоволеною усмішкою. Анну тішило, як я добирав слова в присутності її батьків.

      – Угу, малий Стів. Усе буде добре. Тим паче він собі прикупив величезний телевізор із пласким екраном, а ми ще й підключили йому Sky Sports, то він як свиня в… – я ледь не вдавився паростком, – тобто і справді щасливий…

      На протилежному краю столу Анна придушила смішок і з притаманною їй грацією відпила херес.

      – Якщо не помиляюся, ті телевізори дорогі, – сказала мати Анни, витерши рот серветкою. Як і зазвичай, на ній був костюм-двійка в клітинку, як у суворої, незворушної гувернантки. Не знаю чому, але вона завжди подавала їжу в гумових рукавичках. Її руки були бліді, ніби їх ретельно відшкребли й натерли металевою губкою.

      – Він сплачує частинами, – відповів я. – Натрапив на різдвяну безвідсоткову акцію.

      Тиша. Ми слухали клацання годинника, шум вітру і стукіт дощу по шибках.

      – Ми ж ніколи не мали боргів, Дженет? Ніколи не купували в іпотеку, не брали кредитів. Африканці можуть того ще й як навчити.

      Я ввічливо усміхнувся. Хотів відповісти, що це через те, що церква дала вам житло, і ви за