Небо належить нам. Люк Оллнатт

що вона не могла її ви´носити. Думала, що її ушкодили, що мала травми. «Ви-кидень», я ніколи не замислювався над цим словом, над частиною «кид».

      Але це не зупинило Анну. Вона працювала над тим, щоб мати дітей, так само як і над дипломом. Ми відвідували лікарів на Гарлі-стрит, вони проводили обстеження, зробили силу-силенну аналізів, та, зрештою, так нічого в неї й не знайшли. Лише відказували, що наступного разу нам неодмінно пощастить.

      І ми продовжувати робити спроби й відмовлялися здаватись, бо саме так Анна бачила світ: як битву, де ти тримаєш оборону припертим до стіни. Саме тут ми зійшлись. Хлопець із бідного району Ессексу та ерудоване дівча, які вважали, що мусять щось довести.

      Я пристав на пропозицію Анни й пішов до клініки, де в туалеті з поручнем та мотузкою для виклику лікаря мастурбував над якоюсь старою порнографією. З моєю спермою все було гаразд. «Першосортна», – як сказав лікар. Відмінна.

      Ми не здивувалися, коли Анна втретє завагітніла, бо власне із зачаттям у нас труднощів не було. Вагітність сприйняли спокійно, дещо навіть фатально. Десь близько восьмого тижня чекали на знайомі симптоми: спазми, як описувала Анна, відчуття порожнечі, навіть незважаючи на те, що в обох випадках плід був усередині, жив і помирав у ній. Проте цього разу монітор фіксував серцебиття. І не просто серцебиття, а чітке й ритмічне. Ми бачили ручки й ніжки, обрис ребер. У дитини були очі, повіки, не повністю сформована підшлункова залоза.

      У другому триместрі нам повідомили, що шанси втратити дитину, навіть попри належність до групи ризику, низькі. Ми не вірили. «Не варто передчасно радіти», – казав я Анні, хоча складалося враження, ніби ми граємо в «Перший мільйон», де питання ставали дедалі складніші, а ми продовжували спокушати долю, залишаючись у грі.

      – Твоя аналогія не підходить, – казала Анна, – бо тут ми не можемо забрати собі гроші. Вона би підійшла нам, якби так можна було зробити з дитиною.

      Це був початок третього триместру, коли я їх помітив. Якось стояв у садку за будинком і побачив два соняшники. Раніше їх там не було. Анна не любила порпатися в землі. Казала, що то кропітка праця, і в житті своєму так ніколи нічого й не посадила.

      Зайшов на кухню. Вона стояла біля раковини у фартуху і мила чашки з-під кави.

      – Мені подобаються соняшники, – сказав їй. – Твоя робота?

      – Так, – самовдоволено відповіла вона. – Вони красиві, згоден?

      – І справді красиві. Хоча я здивований. Думав, ти ненавидиш садівництво.

      – Так і є, не хвилюйся за це… Я просто… – Вона ковтнула і поклала чашку. – Ти думаєш, я дурненька, але мені хотілося щось зробити. Як тобі сказати, щось для малечі. Я знаю, що це не схоже на мене, але мені подумалося, що так буде краще. – Вона відвернулася від мене, бо не хотіла, щоб я бачив її сльози. Я її обійняв, і Анна припала головою до моєї шиї. – Жінка в центрі садівництва сказала, що вони стійкі, ростуть за будь-яких погодних умов.

      Я сидів на підлозі ванної кімнати й дивився на Анну. Вона лежала у ванній і читала книжку, яку обперла