Небо належить нам. Люк Оллнатт

човни річкою. За винятком дрібних суперечок, це була наша перша сварка.

      – Річ у тому… – згодом ледь чутно мовила Анна.

      – У чому?

      – У тому, що я сказала раніше. Я казала, що справа не в Лондоні, але це не так. Я хочу знати, що ти їдеш теж.

      Я подивився на неї. Вона була така красива, сиділа, підібгавши коліна до грудей, у волоссі стирчало кілька дрібненьких насінин кульбаби.

      – Звісно ж, я їду в Лондон. – Я сів ближче до неї. – Але є одна умова.

      – Яка?

      – Я хочу, аби ми жили разом. Знаю, минуло не так багато часу, проте я хочу жити з тобою.

2

      – Анно, можеш говорити? Нізащо не повіриш. – Я стояв біля кімнати переговорів офісу на Олд-стрит.

      – Усе гаразд? – промовила вона.

      Я намагався говорити тихше, бо стіни в коридорі були тонкі:

      – Вони його хочуть. Програмне забезпечення. Чорт забирай, вони хочуть купити програмне забезпечення.

      Пауза, ледь чутний тріскіт на лінії.

      – Це ж не ще один із твоїх жартів, Робе? – запитала Анна.

      – Ніскілечки. Не можу довго говорити. Вони зараз у кімнаті переглядають папери. Мені навіть не треба було нічого презентувати. Вони просто його хочуть. І вони його отримують. Компанію «Сімтех» мені відрекомендував друг-програміст. Стартап очолює Скотт, навчалися разом у Кембриджі, він на кілька курсів старший за мене.

      – Це просто неймовірно, Робе! Чудова новина, – мовила вона, ніби чекаючи, що я додам ще щось.

      – Ти тільки здогадайся, скільки вони за нього готові заплатити?

      – Не знаю, ну…

      – Півтора мільйона.

      Навіть Анна не змогла стримати збудження:

      – Фунтів стерлінгів?

      – Ага, фунтів. Я й досі не можу повірити.

      Анна глибоко вдихнула. Я почув якесь пирхання, ніби вона сякається.

      – Анно, все добре?

      – Так, – відказала вона, злегка шморгаючи. – Я лише… Просто не знаю, що й сказати…

      – Я також. Треба це сьогодні відсвяткувати.

      – Звісно, – у її голосі звучали нотки застороги. – Проте я не розумію. Що, власне, трапилось? Що вони…?

      У кімнаті переговорів по підлозі заскрипіли стільці, сигналізуючи, що присутні вже почали вставати з місць.

      – Анно, мушу йти. Згодом зателефоную, гаразд…

      – Гаразд, – мовила вона, – але, Робе, нічого не роби поспіхом. Не підписуй нічого, добре? Скажи, що тобі потрібно все обговорити з юристами.

      – Так, так… Мушу…

      – Робе, я не жартую…

      – Добре, добре, не хвилюйся. Зателефоную пізніше…

      Щойно я вийшов із будівлі, мене обдало курявою і спекою. Якусь мить просто стояв і блимав на сонце, спостерігав за лавами транспорту, що проносилися по кільцевій розв’язці, – щасливий, брудний гуркіт Лондона.

      Останні дев’ять місяців видалися не з легких. Життя в Клепхемі в орендованій квартирі на першому поверсі, за яку платила Анна. Я працював цілими ночами аж до ранку – кофеїнові запої за написанням кодів; Анна прокидалася рано і йшла на роботу. Наші зустрічі зводились до помахів рукою одне одному в халатах на сходах – вона