Небо належить нам. Люк Оллнатт

малий Стів, у нього був запасний ключ. Тато, як завжди, спав на маминій половині ліжка, поруч лежало фото УЗД плода, яке ми йому подарували.

      Анна поглянула на мене, її очі й досі були трохи вологі.

      – Я не можу дочекатись, аби побачити його маленьке личко.

      – Я теж.

      – Не можу повірити, що це насправді відбувається, – вела вона. – Коли ти так сильно чогось хочеш і так довго на це чекаєш, а потім воно нарешті… нарешті відбувається. Я просто… – Вона не могла говорити, сльози заглушили слова.

      Я був у садку, вправлявся з радіокерованими вертольотами. Мої цяцьки, так прозвала їх Анна, хоча це були аж ніяк не цяцьки. У мене з’явився новенький навчально-тренувальний вертоліт із коаксильними лопатями. Я припаяв до низу маленький цифровий фотоапарат. І хоча мені вдалося підняти його в повітря, проте фотоапарат був заважкий, і вертоліт врізався в трельяж із трояндами.

      Прислухався, чи ніхто не кричить. Тепер це могло статися будь-якого дня, будь-якого. Сиділи як на голках. Анна відпочивала нагорі. Вона мала народити ще минулого тижня. Як нас і попереджали, чекання – найгірше.

      Я взяв вертоліт і, коли вщух вітер, намагався ще раз підняти його в повітря. Він урешті злетів, і мені навіть вдалося його контролювати, поки він маневрував уздовж скляних дверей, аж раптом порив вітру збив його на траву, відламавши одну з лопатей.

      – Робе! – Я почув крик Анни, щойно зайшов до вітальні.

      – Так?

      – Ти можеш підійти?

      Я побіг сходами нагору. Вона сиділа з розставленими ногами на краєчку ліжка.

      – Чорт, ти нормально?

      – Здається, почались перейми.

      – Точно? Ти впевнена?

      – Так, – вона намагалась себе заспокоїти, поклавши руки на коліна, – я виміряла інтервали. І це зовсім не схоже на те, що я досі відчувала. – Вона перевірила годинник, масивний Casio, який вона цінувала за точність і підсвітку.

      – Скільки вони тривають?

      – Не знаю. Близько сорока п’яти хвилин.

      – Господи, Анно, тобі слід було мене гукнути…

      – Я хотіла переконатися. – Вона була перелякана, бліда, як смерть. – Думаю, нам треба їхати.

      – Я візьму сумку.

      – Бери ту, що «день».

      Анна спакувала дві окремі сумки, які стояли в коридорі з позначками «день» і «ніч».

      – Усе, – сказав я, тримаючи сумки.

      Ми стояли у дверях, а Анна перебирала в голові список. В останню секунду я потягнувся по сумку з фотоапаратом, що лежала на приставному столику.

      – Навіть не думай його брати, Робе.

      Я поглянув на її обличчя. Зараз точно був не час для суперечок.

      Лікарка вийшла, й Анна одразу закричала. Перше, що спало на думку, – вона втратила дитину. Я натиснув на кнопку виклику лікаря, але пучок волосся, маківка Джекової голови, почав з’являтися. Лікарка прибігла назад і покликала медсестру, але та кудись вийшла.

      Анна й далі кричала, лікарка поклала її ноги на підставку і сунула мені до рук тацю з інструментом. Вона щось гаркнула, але я не зрозумів ні слова, тому стояв біля краю