Небо належить нам. Люк Оллнатт

блукати по тілу. Анна була цілковитою протилежністю. Зголодніла і розкута. Куди й поділися ті доброчесні й пристойні манери. Вона чітко знала, чого хотіла. Тоді, не маючи досвіду з жінками, я вважав, що ця характеристика більше притаманна чоловікам. Ми поснули лише на світанку, сховані за наспіх спущеними шторами, просяклі тілами одне одного.

      Я чекав на неї на корті. Було якось не по собі у футболці «Вест Гем»[6] та спортивних шортах. Пахло гумою і свіжим потом. Мені хотілося справити на неї враження. Хотілося, аби вона думала, що я в хороший формі, а не тупо сиджу днями за комп’ютером. І я згодився пограти у сквош. Анна казала, що колись у школі вже грала раз чи два.

      І от нарешті, коли вже мені здавалося, що я прочекав цілісіньку вічність, на корті з’явилася вона. У широких чоловічих шортах та білій кофтині Анна була схожа на зірку тенісу 1920-х років.

      – Що? – запитала вона.

      – Що «що»? – відповів, здушуючи сміх.

      – Твій одяг теж не за правилами. Майка футбольного клубу.

      – Та я ж мовчу, – заперечив у відповідь. Відвів погляд і вишкірився ще дужче.

      – Ясно. То, може, зіграємо? – мовила вона, невміло тримаючи ракетку обома руками.

      Ми почали розігріватись, повільно вдаряючи та відбиваючи м’яч. Хіба що удари Анни по м’ячу важко було назвати ударами, радше незграбні махи в спробі доторкнутися до нього, навіть під час подачі.

      – Геть нічого не вдається без окулярів, – сказала Анна, жбурнувши м’яч до стелі.

      Ми пововтузилися ще трохи, але зіграти в щось бодай якось схоже на сквош не вдавалося.

      – Гаразд, визнаю. Я збрехала, – сказала Анна, вкотре промазавши по м’ячу.

      – Ти збрехала?

      – Якщо чесно, я ніколи не грала у сквош.

      – Ага. – Я знову ледь стримався, аби не розсміятися.

      – Я запитала Лолу, і вона сказала, що це просто. Сказала, що будь-хто може в нього грати. Як виявилося, ні.

      Якби ж я міг сфотографувати її тієї миті на корті. Якою красивою вона була. Темні фланелеві шорти, що підкреслювали світлі ноги, ямочки на розчервонілих від гри щоках.

      – А правда, що ти лише кілька разів грав? – запитала Анна.

      – Не пам’ятаю, чотири чи п’ять. Ще в школі.

      Вона нічого не відповіла, лише прикусила губу:

      – Власне, якщо чесно, я ненавиджу спорт.

      – Я гадав, ти хочеш пограти? – Я поклав руку на її плече.

      – Не зовсім. Я думала, ти хочеш, – відповіла вона, легенько постукуючи ракеткою по нозі. – Я зробила це лише тому, що не хотіла, аби в тебе склалося враження, що я веду малорухомий спосіб життя.

      Я усміхнувся на її слова. «Малорухомий спосіб життя». Ох ця її манера висловлюватися. Після ще п’яти хвилин удаваних спроб ми здались і вийшли на вулицю.

      Стояла задушлива спека. Ми вмостилися на невеличкому паркані, що виходив на обгороджене хокейне поле. Довкола спортивної бази бігали дітлахи, переважно дошкільнята й лише кілька старших підлітків.

      Ми вирішили провести літо в Кембриджі й дотринькати наші студентські

6

West Ham United – англійський футбольний клуб Прем’єр-ліги зі Східного Лондона.