Небо належить нам. Люк Оллнатт

припікало, а ми все сиділи на паркані й пили воду, яку Анна принесла в термосі.

      – Хочеш іще пограти у сквош?

      – Ні, – відповіла Анна. – Принижень на сьогодні вдосталь.

      – Мені сподобалось.

      – Навіть не сумніваюся, – зауважила вона.

      – Тобі пасують ці шорти.

      Анна усміхнулась і злегка штрикнула мене під ребро.

      – Яка ж спека, – мовила вона, витерши брову.

      Зник найменший подих вітерцю, здавалося, перевалило за плюс 100.

      – Може, сховаємось он там у холодку? – Я показав на навіс на іншому боці поля.

      Анна підвела очі:

      – Можна, та нам доведеться перейти через поле. Глянь туди.

      Ми не помітили, як група тварин – дорослі, переодягнені в пухнастих звірят, – приєдналась до дітей на полі. Лев, тигр, панда – вони буди схожі на обшарпані залишки диснеївського параду. Відбувалася якась церемонія нагородження, діти вишикувались у рядок і чекали на свої нагороди.

      – Що вони там роблять? – запитала Анна.

      – Думаю, отримують медалі.

      – Це я розумію, але чому тварини?

      Я стенув плечима. Анна примружилася, намагаючись розгледіти, що до чого.

      – Кепський вигляд, – зауважила вона.

      – У тварин чи дітей?

      – У тварин.

      Поглянув на них. Вони виглядали дещо лиховісно. Пухнасті роти, на яких ніколи не зникає посмішка.

      – Чимало їх тут, – зауважив я.

      – Твоя правда, – насторожено мовила Анна.

      – Ризикнемо? – спитав я, зістрибуючи з паркану.

      – Ні! – обурилась вона. – Ми не можемо отак узяти й перебігти через поле. Це ж якийсь шкільний захід.

      – Нас не заарештують.

      – Хто знає.

      – Ну що ж, я пішов, – озирнувся, очікуючи, що вона піде слідом. – Це краще, ніж сидіти тут і смажитися на сонці. – Я побіг через поле, а Анна лишилася біля бокової лінії, боязко переступала з ноги на ногу, ніби набиралася сміливості, щоби стрибнути в басейн.

      Безпечно діставшись затінку на іншому боці поля, я помахав, аби вона йшла до мене. Анна обережно зробила перші кроки. І, хоча, аби не привертати зайвої уваги, вона вирішила не бігти, а спокійно пройтися, боязкість її видавала. Ведучий церемонії на мить припинив виголошувати свою промову в мікрофон, а діти, батьки і тварини повернули голови й уважно поглянули на Анну.

      Зрозумівши, що на неї всі витріщаються, вона ввічливо усміхнулась і швиденько побігла підтюпцем. У тих спортивних шортах та кофтині її було легко сприйняти за підлітка, і, мабуть, саме тому велетенський помаранчевий тигр перехопив її на центральному полі, узяв під руку й потягнув за собою до шеренги дітей. Я розсміявся, гадаючи, що вона вирветься. Та вихована і слухняна Анна лишилася стояти разом із дітьми, очікуючи на нагороду.

      Отримавши медаль, вона мусила підійти до шеренги звірів. Навіть звідси я бачив страх на її обличчі. З медаллю на шиї Анна рухалась уздовж шеренги, де обіймалися тварини. Незважаючи на їхні