Небо належить нам. Люк Оллнатт

Жахливо.

      Ми сиділи в невеликому лобі-барі біля старовинного піаніно.

      – Дивно, – мовив я. – Мені здалося, тобі подобається.

      – Ні, казна-що. Мені він зовсім не сподобався. Подорожував, де заманеться, навіть не повідомивши родину, де він. Не дбав ні про кого, крім себе.

      «Не дбав». На мить уявив, як буду знайомити її з друзями з мого бідняцького району.

      – Тобі не здається, що епізод, де він відмовився від усіх своїх речей і спалив гроші, дійсно крутий? – мені подобалося з неї кепкувати. Анна зняла окуляри, протерла їх клаптиком тканини і поклала в старомодний футляр.

      – Та що ж, у біса, тут крутого? – Її щоки спалахнули. Вона трішки примружилась, ніби їй треба було знову надіти окуляри. – А, он воно що, ти жартуєш, – вона всміхнулася, – тепер зрозуміло. От послухай. Його сім’я працювала днями й ночами, аби забезпечити його всім, а він усе кидає через… через якусь там знудьговану підліткову філософію. Він просто потурав своїм забаганкам і не більше. – Анна раптом трохи засоромилась і спинилась, коли офіціантка принесла нам випити.

      – А тобі сподобався фільм? – поцікавилася вона, коли ми знову залишились наодинці.

      – Ні, неможливо витерпіти.

      Анна розпливлася в усмішці:

      – Добре. Я дуже рада.

      – Що він там постійно товкмачив? Відкривай нові горизонти щодня.

      – Боже милостивий, – відказала Анна. – Новомодний повчальний непотріб.

      – А знаєш, що було цікавим? – вів я.

      – Що?

      – Та те, що єдине, що він хотів робити, – жити серед дикої природи. А йому це так і не вдалося. Він програв.

      – Саме так, – розсміялась Анна, її блакитні очі заблищали в слабкому жовтому світлі бару. – Чорт забирай, а ти маєш рацію. Він навіть із цим упоратися не зміг. Якби слухав поради тих, хто дійсно в тому тямить, людей, які жили в диких умовах, наприклад експертів з виживання, можливо, і досі лишився б живим.

      – Експертів з виживання?

      – Так, експертів з виживання, – вона мовила і серйозно подивилася на мене, – здається, саме так вони і звуться.

      Анна відпила зі склянки. Я дивився на неї. Вона і справді була красивою. Посмішка, що от-от з’явиться на вустах, очі, у яких блищить надія. Вона занадто ласкава до мене. Поїде до Лондона і зійдеться з хлопцем, котрого запросили на її шкільний випускний.

      – А ти? Де живуть твої батьки? – запитала Анна, і я зрозумів, що витріщаюся на неї.

      – Тато й досі живе в Ромфорді.

      Анна вагалася, зробила ще один ковток.

      – Твої батьки розлучилися?

      – Мама померла, коли мені було п’ятнадцять.

      – Ой, – мовила Анна. – Вибач.

      – Нічого, це ж не твоя провина, – дав їй хвилину, аби проковтнути мій невеличкий жарт, і широко всміхнувся. Анна полегшено всміхнулась у відповідь.

      Я не любив розповідати про той ранок, коли тато чекав на мене біля шкільних воріт. Чомусь на батькові був його найкращий костюм. Він майже нічого не сказав. Він і не мусив. Мама померла на роботі, обширний