Поруч з тобою. Наталка Доляк

варення, вишневий чай і настрій так само вишневий… До всього вишневого кольору – вишневий плед, яким Марта нас закутала, вкладаючи на своєму диванчику.

      Почала розмову Марта. Здаля. Ох та ах! Юрчик має, Юлечко, такі можливості продовжити навчання у найкращому університеті Штатів. І от же ж уперся, наче віслюк. Може, ви на нього вплинете? Це ж який заспів до кар’єри. Це ж шанс один на мільйон. Що? Хіба Юрчик вам не казав? Як же так, Юрчику? Чому ти не порадишся з Юлечкою? Не чужі ж люди! До речі, і ви, Юлечко, можете з Юрчиком разом в Америку їхати. Навчатися разом. Ой, невже? Як шкода! Кажете, що ви лишень на третьому курсі. Тобто будете на четвертому. Та то нічого. Не біда! Куди вам поспішати? За два роки ви Юрчика наздоженете в Штатах.

      Я нічого не розумію. Я дивлюся на тебе розгублено й трохи перелякано. А Марта чи не розуміє, чи гарно грає свою роль? Вона ж актриса! І Марта веде далі. Говорить, що Україна потребує відмінних фахівців, а без світового рівня освіченості – де їх взяти. Варто позичати-вивчати, тобто брати у світу найкраще і привозити той досвід на батьківщину. Ніхто ж не змушує вас залишатися в Америці. Ну, звісно, спокуси будуть, все ж таки Америка – це країна великих можливостей, багатих перспектив. Зрештою, що чекає молоду розумну людину в бідній корумпованій державі? Вічна боротьба. З ким? Із системою. Це війна з вітряками! Так-так, звісно, люди у нас – золото! Але чомусь державну систему вони створюють потворну, яка їх так перемелює, що робить каліками або навіть вбиває… Та найгірше, що вбиває душу. І жила-була людина-диво, вірила в силу сонця, яке у ній мало би зігрівати інших, та відвернулася на мить, а система те сонце з душі вийняла та загасила. Звісно-звісно, все зміниться обов’язково і ваше покоління, Юрасю та Юлечко, є тими, хто ті зміни мають приготувати… І ще багато-багато було сказано настільки правильного та солодкого, наче цукрова вата. Але чомусь після тої розмови розхотілося вишневого варення, вишневий плед почав кусати, а на душу впали сутінки…

      Ти поїхав в Америку. Ти сказав, що то ти сам вирішив, бо так правильно, бо Америка – країна великих можливостей. А ще нагадав мені слова Марти про твоє бажання освіченим повернутися додому, щоби почати тут якісні зміни. І є велика впевненість, що за два роки до тебе в Америку приїду я. І станеться казка, бо ми з тобою вивчимося і будемо щасливі.

      Я не вірила в ці слова. Я казала, що стати чужим вдома легко і не стати своїм на чужині – ще легше… Ти слухав і мовчав. Але не погоджувався.

      Ми не сварилися. Ми просто думали по-різному.

      Пригадуєш, як я стояла на летовищі і мовчала, коли ти говорив-говорив-говорив? Ти палко переконував мене, що любиш, зізнавався у вічному коханні і в тому, що любитимеш свою Юльку довіку. Я у відповідь спромоглася на кволу посмішку. І теж пообіцяла любити тебе завжди. Один з нас таки дотримав слова. Та коли твій літак у небі став крапкою, я зрозуміла – це справді крапка. Нас більше нема. Є Юра і є Юля, але займенника МИ вже більше ніколи не буде.

      Але життя продовжувалося… Продовжувалося.

      Ти