Поруч з тобою. Наталка Доляк

потрапила під ворожий обстріл. Я геть забула про те, чого мене навчали, про те, як і куди падати, що робити і чого не робити. Нажахана вклякла, присіла, наче в піжмурки маля гралося. Та чиїсь сильні мужні руки, приправлені міцним словом та добряче прокуреним голосом, вхопили мене за комір, кинули в рівчак і наказали не рухатися і навіть не дихати. І я не дихала, я, перелякана та напівжива, слухала, як у мене над головою зі свистом шугає смерть. Якби не той чоловік (я досі не знаю, хто це з хлопців був), хто зна, чи зараз ми з тобою розмовляли би. Та чомусь у голові, щойно все закінчилося, з’явився ти. Такий пещений весь, американський чувак зі своєю Крістл під ручку. З песиком пекінесом під ногами і маленькою Джулією на руках. І я ненавиділа – і тебе, і твого сраного пса, і твою чортову ситу Америку, ненавиділа пуйла, усіх кацапчуків. Бо я тут, у своєму та чужому лайні по вуха, напівбожевільна від переляку і від пережитого, а ти в Сан-Франциско п’єш свій віскі й трахаєш свою Крістл. Я ненавиділа тебе. Ситого американця, який так хотів змін на краще в затурканій Україні, що поїхав навчатися до Штатів і так з них і не повернувся. «Як тобі там живеться, Юро? – запитувала я тебе – Чи не муляє твої босі ноги пісок золотих пляжів, чи смачний твій сендвіч?» І ще багато різної дурні я напитувала в уявного тебе. І не знаю, чого більше було в тих моїх запитаннях – ненависті, любові чи егоїзму? Аж поки військові будні не заковтнули повністю мою свідомість. І я зрозуміла, що треба жити далі. Жити так, щоб не нашкодити.

      І я, Юрчику, навчилася відвертати кулі й замовляти кров. Я бачила, як то робили мої далекі родичі. Оті самі цигани, котрі вперто пасли корів та коней під мерією, незважаючи на прохання, а опісля штрафи та цькування. То були дядьки моєї матері. Я не раз у дитинстві бачила, як вони зупиняють кров словами. Вони мене навчили тих слів, але до війни жодного разу не випадало нагоди перевірити, що слова, помножені на віру, мають велику силу.

      Був обстріл. «Градами» молотило так, що земля, здавалося, ставала вогнем. Коли все стихло, ми почали збирати своїх мертвих і поранених. Бо неушкоджених на тому полі не лишилося. Його нога лежала у нього під головою. Він навіть уже не стогнав. Дивився порожніми очима в порожнє небо. Той джгут, яким він дивом зміг перетиснути свою ногу і стримав кров, уже не допомагав. Я глянула в його дуже юне і геть безкровне обличчя і зрозуміла, що ще трохи і він спливе кров’ю.

      Перед очима промайнув блискавкою страх. Я навчилася його відганяти. Натомість ухопила імпульсивно хлопчину за руку, прошепотіла йому на вухо: «Не смій помирати, засранцю, тільки не зараз». Нахилилася над його раною і гаряче зашепотіла слова, які я добре запам’ятала в дитинстві, вкладаючи в них віру мого серця і… Кров зупинилася… А далі була страшна дорога в лікарню до Артемівська. Дорога, яку обстрілювали. На мене косо дивився командир, наш Батя, але бачачи, що я зробила з раною бійця, мовчав і змусив інших заткнутися, коли я висунулася з вікна машини і кричала щось небу, жбурляла в нього прокльони та благання, і жодний снаряд, жодна срана куля не вцілила