Поруч з тобою. Наталка Доляк

Ні. Не бабуся, а просто Марта. Та яке там просто? Незвичайна Марта – оце вже точніше. Елегантна біла пані, з легкою посмішкою на вустах, тонкою лебединою шиєю в зморшках, з граційними руками-крилами, довгими пальцями та ідеальним манікюром. І зовсім я не розчарувалася, коли не побачила її на високих підборах. Марта мала на ногах прості зелені хатні капці, на голові у жінки не було розкішного капелюшка, натомість була звичайна зачіска-кульбабка, як вона сама жартома її називала, тобто банальна хімічна завивка. Але в її очах жив вогонь. Очі, які тебе тепло зустрічали, огортали спокоєм, брали в полон раз і назавжди. Рухалася Марта, як лебідкакоролівська велична постава, високо піднята голова, бісики в очах, впевненість у рухах, посмішка й дуже молодий жвавий голос.

      Ми влетіли в її квартиру легким вітром. Ти тримав мене за руку. Я вже й не пригадую, коли, як і чому я дозволила хлопцеві, з яким щойно познайомилася, взяти себе за руку? Але тоді то було байдуже, і було весело, і було цікаво, і було все новим. Настільки новим, що хотілося ще-ще-ще і щоб те нове ніколи не закінчувалося.

      Марта жила сама. Чоловік, твій дідусь, років п’ять, як помер. А Марта вперто відмовляється переїжджати зі свого помешкання. Чи бодай квартиру поміняти на нижчу поверхом чи в будинку з ліфтом. Стверджувала, що поки ноги її носитимуть і голова варитиме, не зможе залишити свою дорогу «шпаківню». Так жартома величала своє нестандартне помешкання, в яке потрапляєш через добротні дубові двері – відразу в гостьову кімнату. За гостьовою – довгий вузький коридор, зліва двері у ванну. Коридор плавно переходить в кухню, доволі симпатичну і простору. А в кухні чекають ще одні двері. За ними спальня Марти. Туди я ніколи не заходила, хоч багато-багато разів бувала в тому домі. Ти кажеш, що вона туди взагалі нікого не впускає. Що навіть ти там бував чи два, чи три рази. Мартина квартира схожа на музей. Стіни завішені так густо, що шпалери майже не проглядаються. Картини художників, імена яких тоді дівчині з маленького провінційного містечка, котра геть не зналася на мистецтві та й в музеях майже не бувала, мало що говорили. Ці картини дарували Марті самі художники-шанувальники її таланту, деякі подаровані чоловіком чи привезені з гастролей з-за кордону. Кожна така картина – ціла історія. Ти говориш, що більшість з подарованого Марта віддала на зберігання вам і ваша квартира, дякуючи Марті, теж дуже нагадує галерею. Тут залишилися ті полотна, якими Марта найбільше дорожить. Переважно портрети самої Марти. От як її портрети, створені одним львівським художником, досі безнадійно закоханим у Марту. Він намалював сім її портретів і працював над восьмим. Я пригадую, як одного разу він прийшов по Марту. Ми з тобою саме допомагали їй прибиратися в квартирі. Твоя тітка вирішила, що оскільки незабаром Великдень – потрібно допомогти старшій родичці. Марта спочатку нас уперто не впускала в квартиру. Ти, наче між іншим, довів їй, що якщо ми не виконаємо завдання, то наполеглива тітка припхається сама лад наводити. І Марта тоді здалася й дозволила нам увійти. Тітка Олена – це рідна сестра твоєї мами, яку