Поруч з тобою. Наталка Доляк

’язують ще й теплі дружні стосунки, знайшлася таємна скринька з «малими формами», що терпляче чекали нагоди показатися вам, дорогі читачі.

      Три – магічне число. І, звичайно ж, щасливе. У таку собі жіночу тріаду потрапите ви, коли візьмете до рук цю збірку оповідань, будете співчувати, сміятися, радіти, тужити й вірити, що навіть у найпохмуріші миті життя обов’язково знайдеться той, хто засвітить для вас промінчик надії. Тому що це збірка добрих історій, у яких перемагає людина, створена на подобу Божу і народжена для Любові.

      Кожен читач знайде в цих текстах щось своє, можливо, виокремить якусь одну авторку, або, порівнюючи, розчарується в іншій, або захопиться всіма й захоче прочитати щось іще. І це даватиме стимул авторкам писати далі.

      Збірка оповідань – це не роман. Це багатосюжетно, багатоперсонажно, багатогранно і… це те, що можна читати по кілька разів уздовж і впоперек, вихоплюючи зі списку якусь історію навмання чи свідомо до настрою.

      Приємного читання!

      Дара Корній

      Поруч з тобою

      Вокзал. Здебільшого шарварок і багато заклопотаних облич. Одні зустрічають, радісно чи вдавано радісно, інші змучено чекають на потяг, ще інші просто вештаються вокзалом… Хоча… «Просто» ніколи не буває, бо, коли ти потрапляєш у таке місце, має бути привід чи причина, щоби там опинитися.

      Причина? Чому ти знову тут? Ти нікого не зустрічаєш і не проводжаєш, нікуди не від’їжджаєш і не купуєш квиток у касі попереднього продажу. То відчай укотре пригнав тебе сюди. Безпорадність і бажання хай на мить, та все ж утекти… Насамперед від себе. Та хіба від себе утечеш? Вона таки навіжена, бо чинить неправильно. Нормальні люди, коли їм паскудно і болить душа, або замикаються у своїй кімнатці, виплакуючи всі жалі та образи, або шурують у церкву на сповідь до ксьондза чи в поліклініку до психіатра, або ховаються десь на краю всесвіту чи напиваються з кумом або найкращою подругою до чортиків. Період «втечі» в кожному випадку індивідуальний.

      А як чиниш ти? З відкритими ранами йдеш до людей? Зазираєш в очі, щоразу шукаючи співчуття чи порятунку? Ні. Ти прагнеш віддати частинку свого болю тому, хто погодиться взяти… Не беруть!

      Коли вперше ти скуштувала відчай на смак? Тоді, коли поховала маму Марину й татка Василя і зрозуміла, що, маючи купу родичів, насправді залишилася одна? Чи тоді, коли геть чужа тітка Олена тебе майже силою відірвала від ще свіжої могили та притягла в чужий невідомий світ? Скільки тоді тобі виповнилося, Катерино? Шість років? Сім?

      Шість… Шість років щастя, а решта? А решта – по-різному. Ти перебралася з двоповерхового неквапливого містечка у величезне місто, де трішки затісно від людей та емоцій, де всі надто щільно одне біля одного живуть і водночас є байдужими чужинцями, інколи ворогами.

      Спочатку тобі було нестерпно, місто здавалося недругом. Воно недоброзичливо шкірилося до тебе смердючими під’їздами, купами сміття на сходовому майданчику. Тиснуло лещатами бруківки, випікало підошви розпеченим асфальтом. Місто ховало від тебе небо, поволі вбивало дерева, з’їдало зелену траву, кричало про смерть мертвими базарними квітами, лягало на плечі сумними хмародерами, кривлялося зарюмсаним сонцем і плаксивою парасольною погодою.

      Та якраз оця плаксива погода і примирила тебе з містом. Хоч воно так і не стало для тебе матір’ю, лишень милосердною тіткою, яка, маючи добре серце, прихистила, дала дах, кусень хліба і навіть трішки більше. Тобі якось подумалося, якщо місто вміє плакати – може, не таке воно вже й погане. То згодом ти зрозумієш, що місто плаче не тому, що йому болить чи воно має якісь потреби, алергію на людей або на туристів, здебільшого в інших міст проблеми набагато гірші. Твоє місто рюмсає чи не щодня тому, що має жалісливу вдачу. Навіть притча така містом ходить:

      – Яка там у вас погода?

      – Падає дощ.

      – Відколи?

      – З 1256 року.

      – ?

      – З року заснування тобто.

      Але, хай там як, дощі та вокзал замирили тебе з життям у Львові. Чому вокзал? Може, тому, що втрапила ти до міста через його браму, до якої довіз брудний і смердючий поїзд, а через поріг перевела «добра самарянка» тітка Олена, троюрідна сестра твоєї мами. Львівський вокзал тобі, шестилітній, видався вуликом. Ти бачила вулики на пасіці в дядька Миколи, маминого рідного брата, і добре запам’ятала гудіння й метушню, яку зчиняли у своєму обійсті бджоли-працелюби. Тут відбувалося щось схоже. Хтось кудись поспішав, галайкав, запізнювався, не встигав. А ще вокзал вразив тебе пістрявістю людей-тлумків-мов-запахів-смороду-одягу-немитого-тіла й тим, що він нікому не відмовляв. Навіть посеред глупої ночі. І на лавах у залі очікування мирно посопували бомжі, поруч зі звичайними пасажирами, які чекали свого потяга, а у скверику біля вокзалу в справжнісіньких наметахкибитках посеред сміття, сечі, немитих баняків та міського смогу – потім з’ясується, що то тхне річка Полтва, в яку містяни зливають міські нечистоти, – спали цигани й циганчата. Ви з тіткою не стали чекати шостої ранку, коли зачнуть деренчати рогаті трамваї та довезуть вас до тітчиного помешкання на вулиці князя Романа. Весь