Поруч з тобою. Наталка Доляк

установою у нашому місті була величезна сіра будівля ХVІІ століття – колишній монастир. А тепер тюрма суворого режиму. У ній сиділи приречені на довічне ув’язнення – вбивці, ґвалтівники, збоченці. Тож навіть звичайна міліційна цюпа в нашому краї мала злу славу. Звісно, родичі чемно послухалися. Худобу на пару днів відігнали пасти ген за місто. О, тоді працівники мерії підготувалися. Лавки на центральній алеї підремонтували, пофарбували в зелене, газони постригли, клумби перекопали, засадили їх квітами. Щоправда, здебільшого повстромляли в землю перед самим приїздом міністра. Начебто вигляд барвистих квітів мав позитивно вразити можновладця. Міністр спізнився. А день видався на диво спекотний, і під пекучим сонцем квіти дуже швидко зів’яли. Міністр оглянув клумбу, поцікавився, як давно у нас посуха і рішуче наказав меру «поливать час від часу цвєти, раз такі в цих краях несерйозні продєлки клімата». Правда, я тобі про це не розповіла. Що б ти про мене подумав? А треба було. Треба було б, щоб подумав… Бо життя, знаєш, потім внесло ще й не такі корективи.

      І того найпершого нашого вечора ти мене повів у гості до своєї бабусі. До тої самої, колишньої балерини. Тому що я тобі здалася милою та особливою. Ти сам так сказав. І що зі мною тобі легко-прелегко, наче знаємося все життя. Я віджартовувалася: «Може, й так. Може, у минулому житі ми були братом та сестрою». А в очах твоїх блиснув хитрий вогник і ти буденно додав: «Або чоловіком та дружиною». Я зашарілася. О, як я в той момент зашарілася! І добре, що вечір такий пізній, і ліхтарі ледь-ледь жевріють, і що я тебе ледве знаю, бо таких слів навіть жартома мені в мої сімнадцять ще ніхто не говорив. Та й потім, зрештою, не дуже казали. Бо я після тебе зробилася геть дикою, такою собі необ’їждженою степовою конякою. Зрештою, я й досі така… Та тепер я не втікаю від тих, хто хоче мене зловити та підкувати. Нехай спробують.

      Бабуся-балерина звучить, наче бабуся-метелик. Найчастіше ви її кличете Мартою. Бо вона вперто не хоче ставати старою, тобто бабусею. Вона каже, що ім’я людині дається при хрещенні для того, щоб ним її називали без різних там причеп на кшалт син Іван, онук Юрко, невістка Ярина чи бабуся Марта. Тому вона просто Марта.

      Марта мешкає на третьому поверсі старої кам’яниці на Свенціцького. Чомусь я собі уявляла її елегантною поважною пані в білому капелюшку та неодмінно на високих підборах. Хоча розум уперто це заперечував. У сімдесят – і на підборах? Але коли ти сказав, що Марта в балеті виконувала партії Жизель, Кармен, Одетти, Джульєтти, Аврори і ще досі легко стає на пуанти, впевненість у моїй правоті росла. Я до дрібничок пам’ятаю той вечір. Рипучі дерев’яні сходи, які співали чарівну мелодію. О, скільки разів я її слухала! Навіть коли ти пішов із мого життя в інше, я все ще продовжувала сюди приходити. Не до твоєї бабусі, ні. Вона ж була твоєю бабусею, а ти її улюбленим онуком, і хто я така, щоби морочити голову твоїм родичам після того, як…

      Одного разу все ж випадково я наскочила на Марту. Вона впевнено підійшла до мене, граційно схилила голову,