Поруч з тобою. Наталка Доляк

Не відповідай, Юро, це я так, риторично. Бо болить, завжди болітиме.

      Того дня я так по-дурному зачепила розтяжку. Це моє щастя, що вона спрацювала якось тупо, впівсили, та й поруч виявився рівчак від міни, в який я інстинктивно встигла впасти. Відбулася легкою контузією. Та хлопці мене все ж на оглядини в Артемівськ відправили. Типу Юлька Циганка ніколи правди не скаже. Терпітиме до останнього. Ну, та що? Лікар оглянув, виписав якісь таблетки і сказав, що можу йти на всі чотири сторони. Отож сиджу в палаті, картаю себе за необачність. Згадую. А в степах у травні краса. Такі запахи… А неподалік сад. Глип – вишні цвітуть! І така мене ностальгія взяла. Так мені того чаю морелькового захотілося! Хоч які там морельки в отих донбаських степах? Дички самі. Та от думається: три дні біль-менш тихо і до тої вишеньки рукою подати. Пішла… Дуринда. Ностальгія у неї. Засунути тобі твою ностальгію в одне місце та надавати по ньому ломакою. Через тебе ж і хлопці мало на розтяжки не напоролися. Коли полізли тебе із саду витягати… Добряче дістала від командира, від Баті нашого.

      І раптом чую в коридорі його голос. Він із кимсь розмовляє. І той хтось доволі знайомим баском відповідає. Принаймні так мені вчувається. Вслухаюся. Мариться, точно мариться. Бо хіба то можливо? Виходжу в коридор на голоси. Порожньо в коридорі, то голоси з палати навпроти долинають. Відчиняю двері, заходжу і бачу перед собою постать Баті, яка мені заступає власника знайомого голосу.

      – Значиця так, хлопаки. Ти, Кривий, зараз не боєць. З рукою в гіпсі в розвідці нема що робити. Поняв? – бубонить Батя. – Ти, Американцю, тепер за старшого.

      Батя, напевно, почув мою присутність. Озирнувся:

      – О, привіт, розтелепо! Циганочко моя, навіженочко моя! Збирайся. Лікар сказав, що житимеш. За п’ять хвилин від’їжджаємо. Поїдеш зі мною і з Американцем. Ну що, знайомтеся.

      Я від здивування відкриваю рота, витріщаю очі. Ти? Не посеред свого ситого і вгодованого Сан-Франциско, а тут? У камуфляжі, з брудною бородою, вигорілими бровами, з легким усміхом на устах і смішечками в очах.

      – Юлько, ти? Юлькоооооо? Моя рідненька Юлько!

      Ти кидаєшся до мене. Навіть не так. Командир ошелешено дивиться, як я розчиняюся у камуфляжних твоїх обіймах. Я плачу. Якось прикрого дива плачу. Ти губами вибираєш мої сльози. Батя тихо мугиче: «Матері твоїй ковінька! У вас, голуб’ята, п’ять хвилин. Доцілуєтеся в машині!»

      А тоді ми їдемо. В напівживому командирському «уазику». Я нікого і нічого не бачу й не чую. Тільки гупання твого серця, твоя рука в моїй руці і голос командира, і наче крізь пелену розповідь Баті про Юльку-Циганку, яку всі бійці хочуть тримати біля себе, наче оберега. Бо вона і справді Циганка, ворожка. Кулі замовляти вміє, нашепче губами такого, що кров у пораненого зупиняється. Тож коли тяжко поранених треба живими до лікарні доправити, завжди беруть з собою Циганку. Як талісман якийсь чи оберіг. По-перше, то гарантія, що ніяка зараза не обстріляє, а по-друге, поранений ніколи кров’ю не спливе. Перевірено. Навіть ото вчора Юлька