Поруч з тобою. Наталка Доляк

колись принесла з собою і в які була вбрана в ті хвилини, коли нам направду було добре разом. Це мало мене збентежити, я мав зачати жалкувати за «нами», за тими особливими митями і, звісно, за нею. Я мав визнати, що є найсправжнісіньким бовдуром, благати її залишитися, бо таких жінок тримають щосили, тримають біля серця. Натомість у відповідь почути: «Невдячний егоїст, тупак, лицемір…» І ще купа перчених епітетів, які зазвичай говорять жінки, коли все закінчується між ним і нею. Та вона цього не скаже. Її норовлива гордість не дозволить.

      Ох… Одне й те саме. Упевнений, і цього разу вона таки щось своє залишить у моїй шафі. Зробить це зумисне і повернеться за день чи два, маючи привід. Примітивний хід, який ніколи не спрацьовує.

      Ось вона тримає в руках намисто з перлин, а тепер найошатніше з-поміж інших, лілейне плаття, погаптоване сріблястими квітами… Мені від тої краси стає навіть трохи не по собі. І вона це бачить, в очах загоряються вогники надії. Невже я відступлюся? Вона хапається за скриньку, заповнену блискучими цяцьками, дещо з них подарував я. Ех, а я таки звик до цієї чарівної жінки. До її вишуканості й ошатності. Такі бездонно-блакитні очі, коралові губи, ніжний чистий погляд, чарівливий та завжди оманливий.

      Вона зазирає в очі. Ну, навіщо аж так? Цей благальний погляд, який чекає, що я раптом схоплю її за руки, впаду навколішки, зачну благати і вибачатися, попрошу залишитися назавжди.

      Та я цього не роблю. Просто відводжу погляд. Соромливо опускаю додолу очі, наче на долівці шукаю вчорашнього дня…

      Я так і сидітиму на дивані, коли вона підійде до мене впритул. Попрощатися. Тому що геть усі речі вже спаковано. І спаковано у білу валізу. О, так, у досконалих жінок навіть валізи непорочно білі. Я сиджу на дивані та мовчки слухаю, як вона дихає. Подих прискорений від хвилювання. Вона залишає ще один шанс мені і собі теж. Вистачає маленького жесту – вхопити її за руку, і вона залишиться. Скажено калатає серце слабкого до вроди та до жіночих благань чоловіка. Яка вона красуня! Бездоганна в своїй скорботі, казкова у своєму відчаї. О, так – вона не хоче йти, зовсім не хоче, але мусить, бо коханий її не просить, бо вона так вирішила і крапка. Очі – зорі на блідому обличчі. На мить навіть здається, що зараз заплаче і з її ніжного личка додолу скотяться сльози… Але вона стримується, втискує досередини разом із пелехом образи сльозливі відчай і біль. Справжні красуні ніколи не плачуть, вони зневажають слабкість в усіх її проявах. То за ними ллють сльози, тужать і сумують, присвячують вірші, музику, пісні, малюють полотна.

      Вона гордо піднімає голову, приклеює до уст саркастичну посмішку, розвертається на високих підборах, шарпає різко валізу на себе та йде. Цокають підбори, мовби доля забиває цвяхи в домовину нашого з нею минулого. На порозі біля самих дверей озирається. Останній шанс? Я це знаю, бо голову ховаю в плечі. Дай слабинку і… От-от кинуся їй навперейми. Хіба можна дати піти такій жінці, просто так, мовчки?

      Можна! Заради іншої жінки.

      Я стою біля вікна. Моя білява красуня йде вулицею мого білого міста. Її черевики