Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

– роса душі моєї чиста!

      Смаком не перевершує її

      і проповідь розумна й урочиста,

      що має все ж недоліки свої.

      Подайте нам вина й жінок на втіху,

      а проповідь лишіть собі для сміху!

179

      Людина мусить випити хоч трохи.

      Вино і слава, золото й любов —

      до них завжди тяжіють випивохи,

      яких ще глузд ханжі не поборов.

      Життя було б таке без нього вбоге,

      без випивки у жилах скисла б кров.

      Тож пийте для душі своєї й тіла,

      допоки голова не заболіла.

180

      Щоб насолоду, гідну Ксеркса, мати,

      запам’ятайте раз і назавжди:

      покличте слуг, звеліть мерщій подати

      карафку віскі з пляшкою води.

      З ним і шербет не можна порівняти,

      бургундське теж не тичеться сюди, —

      після кохання, битви або спліну

      у віскі втіху бачу я єдину.

181

      Той берег… Я змальовував, здається,

      його… Авжеж. Тепер він бовванів

      мов з туману. Як влітку тут ведеться,

      на морі штиль… Ледь уловимий спів

      пташок навкіл… і скеля як фортеця…

      А унизу, побіля берегів

      вузеньке пасмо збуреної піни,

      що мливо перемішує камінне.

182

      Вони вже віддалилися від гроту.

      В поході батько. Матері нема.

      Лиш покоївка, що усе достоту

      виконує покірно, як німа,

      про коси виявляючи турботу,

      щоб панна не чесала їх сама,

      про сукні, що з упертістю маляти

      Гайде їх відмовляється міняти…

183

      Був милий час вечірнього спокою

      із холодком, властивим тій порі,

      коли криваве сонце за горою

      сідає, щоб спочити до зорі,

      і світ сповито тишею такою,

      що порух серця чути… а вгорі

      недвижно сяє зірка одинока,

      подібна до розплющеного ока.

184

      Вони, за руки взявшись, наче діти,

      гуляли на терасах кам’яних

      і зупинялись, щоб перепочити

      біля печер, неначебто для них

      споруджених вітрами нарочито —

      для потаємних зустрічей таких.

      Стояли і, обнявшись, таємниче

      тулилися обличчям до обличчя.

185

      Ще небо сяйвом заходу яскріло,

      палало море світлом вогняним,

      а вже нічне з’являлося світило —

      зростало і сріблилося над ним.

      Об скелі хвилі хлюпали безсило,

      а двоє, мов замилувані тим,

      в полоні молодечої нестями

      зливалися гарячими устами.

186

      О сило і тривалосте цілунку

      закоханої юнки й юнака!

      Подібний він до Божого дарунку,

      що, наче промінь, в серце проника.

      У скронях кров одгукується лунко,

      а поцілунок плине, як ріка,

      вимірюючись мірою одною —

      тривалістю, а значить – довжиною.

187

      А в них вони тривали бозна-скільки —

      коханці не вимірювали їх:

      тяглись одне до одного