Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

не давала любому й сама —

      вона, либонь, ще навіть і не знала,

      що і клянуться часто надарма,

      що і любов трапляється невдала

      і що від лжі гарантії нема:

      мов пташка, до коханого летіла

      і до облуди не було їй діла.

191

      Вона була закохана, та й годі!

      Якби прирік на смерть і душі Бог,

      душа Гайде з Жуановою в згоді

      в обіймах і застигнули б удвох.

      Та пристрасть завдяки своїй природі

      спалахувала й гаснула в обох,

      аби новий породжувати спалах

      в серцях, лиш на хвилину занепалих.

192

      Та ба! Вони такі ще недозрілі,

      закохані й беззахисні були!

      А час настав, коли душа не в силі

      з собою управлятися; коли

      миттєвої сягаєш врешті цілі

      і потрапляєш враз до кабали,

      щоб непомірно дорого платити

      за щастя забуття несамовите.

193

      Чудових, мов троянди в первоцвіті,

      ніхто б їх розлучити не зумів.

      Такої пари, мабуть, і на світі

      ще не було – крім наших прабатьків!

      Гайде, звичайно, знала всі казки ті

      про пекло й Стікс, який до пекла вів,

      але забула саме в ту хвилину,

      коли згадати їх була повинна.

194

      Ось нерухома, наче напівп’яна,

      з очима, туги повними й тепла,

      Гайде припала до свого Жуана —

      улюбленого ніжно обняла;

      а ось їх знову пристрасть первозданна

      в одне у сяйві місяця злила,

      і стали вони схожі на чудову,

      небачену скульптуру мармурову.

195

      Знеможений, Жуан заплющив очі,

      схилилась обважніла голова,

      чоло на груди падає дівочі

      і кожен порух серця відчува.

      Немов у сні, нечутно він шепоче —

      не розбереш, це стогін чи слова.

      І власне серце мліє небувало

      від щастя, що його воно спізнало.

196

      Дитя, що блиск вогню спостерігає,

      молільник при молитві та чернець,

      араб, що в домі гостя пригощає,

      і скнара, що набив свій гаманець, —

      всі мають удоволення безкрає.

      Але воно й не схоже на взірець

      для того, хто щасливої години

      чатує сон коханої людини.

197

      Той, хто заснув, – таким він виглядає

      спокійно врівноваженим! Таким

      слабким та безпорадним, що немає

      і змоги в чомусь мірятися з ним!

      Те, чим він снить, що, може, відчуває,

      і непроглядне й неясне, як дим,

      і все-таки обожнений він нами

      з принадами своїми та гріхами.

198

      Так в ніч кохання біля океану,

      на теплих скелях берега того

      охороняла спокій Дон Жуана

      і сновидіння лагідні його

      Гайде – така закохана й кохана.

      І світ від дня сотворення свого

      не бачив зір, щоб очі їх сріблясті

      засяяли хоч раз в такому щасті.

199

      Але кохання жінки, як відомо,

      чудове та жахливе водночас:

      у