Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

до печери по хвилині,

      побачила вона, що хворий спить,

      і зупинилась у благоговінні.

      (Сон викликає шану!) Та за мить,

      підбивши узголів’я, мов дитині,

      схилилася, аби тепліше вкрить,

      і злякана, розгублена, нечула,

      п’янливий подих з уст його вдихнула.

144

      Отак вона й стояла, заніміла,

      мов над святим, що тихо помирав.

      А він лежав, як чайка білокрила,

      котру над морем вітер подолав.

      Тим часом яйця дівчина варила

      і готувала кілька інших страв,

      вважаючи, що день почати зранку

      найкраще з умивання та сніданку.

145

      Вона була упевнена, що їжі

      і ніжні вимагають почуття,

      і що на самоті з Гайде у тиші

      Жуан поїсть і вип’є до пуття.

      Була тут риба, мед і фрукти свіжі,

      вино та ром, готові до вжиття:

      всі ці продукти, звабливі і зовні,

      були до того ж зовсім безкоштовні.

146

      Жуана мала вже вона будити,

      але Гайде їй пальчика свого

      до уст приклала й глянула сердито —

      мовляв, не смій тривожити його!

      Отож сніданок, що його не вжито,

      застиг, їдця чекаючи того,

      який допоки спав собі і, схоже,

      вже взагалі прокинутись не зможе.

147

      Жуан метався, стогнучи безсило.

      Він був блідий, і, мабуть, через те

      його змарнілих щік не червонило

      промінням навіть сонце золоте.

      Ще не просохле, темне, як чорнило,

      і, як смола, блискуче та густе,

      підкреслювало блідість ту волосся,

      яке на лобі пасмами сплелося.

148

      Неначе над колискою, стояла

      Гайде і серця слухала биття.

      А він лежав, розкиданий недбало,

      неначе розповинуте дитя,

      мов квітка, котра щойно розцвітала,

      мов у гнізді тендітне лебедя.

      Він був такий, що, кажучи коротше,

      міг сильно серце збурити дівоче.

149

      Прокинувшись, тієї ж миті знову

      заснув би він знеможено в теплі,

      але уздрів таку красу чудову,

      яку не часто стрінеш на землі.

      Жінки, як ми про те вели вже мову,

      Жуана хвилювали взагалі —

      і в храмі не угодникам, а дівам

      він бив поклони з жаром особливим.

150

      До рятівниці юної своєї

      напівпідвівшись важко на руках,

      він бачив, як змагаються лілеї

      рожеві й білі в неї на щоках.

      Та мова, у красуні оцієї

      незрозуміла, кидала у жах.

      Була то новогрецька. І просили

      його поїсти, щоб зміцнити сили.

151

      Жуан не розумів. Але, чутливо

      сприймаючи слова оті на слух,

      він музику, зворушливу на диво,

      відчув – її мелодію та рух.

      Вона бриніла ніжно і грайливо,

      мов пісня, проникаючи до вух,

      подібна до дзвінкого щебетання,

      коли зоря згасає вже остання.

152

      Дивився він, мов