Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

боячись,

      вони, ризикувати неохочі,

      Жуана в грот заносити взялись.

      Коли ж юнак ясні розплющив очі,

      їм рай відкрився… (Мовив же колись

      святий Павло, що милосердя – мито,

      перед яким ворота в рай розкрито!)

132

      Невдовзі у печері запалало

      і вогнище, даруючи тепло, —

      деревини всілякої чимало

      на березі годящої було:

      дошки, що їх від суден відламало,

      трухлява щогла, кинуте весло:

      і шторми, дяка Богові, і шквали

      тут кораблі нерідко розбивали.

133

      Дівчата вдвох Жуанові і ложе

      з гілок улаштували та зела,

      підклали хутро, знаючи, що зможе

      воно додати хворому тепла.

      Гайде не пожаліла і, як гоже,

      для того й соболі свої зняла,

      пообіцявши – лиш замріє ранок,

      із дому принести йому сніданок.

134

      Дівчата ще й не рушили додому,

      а він заснув, як мертвий у труні.

      (Напевне, тільки Богові відомо,

      що сниться людям у такому сні).

      Він так заснув, що не почув би й грому —

      не мучили пробуті в морі дні,

      як мучить часом нас несамовито

      вві сні усе, що вчора пережито.

135

      Гайде пішла. Але тієї ж миті

      учулося, що він її назвав.

      Вона мерщій, мов у несамовиті,

      вернулася й побачила: він спав.

      Буває, що насниться й не сновиді —

      уява не цурається забав:

      либонь, забула дівчина, що й знати

      він ще не може, як її назвати.

136

      Вона пішла, служниці наказавши,

      аби не прохопилася, бува.

      Та знала й без наказу це, як завше,

      доросліша на рік або на два.

      В природній школі літ не змарнувавши,

      людина добрий досвід здобува,

      а ця, як кожна жіночка бувала,

      тих двох років дарма не змарнувала!

137

      Коли вгорі засяяв перший промінь,

      ще спав Жуан в печерній темноті

      і не будив його чаїний гомін

      та ручаїв дзвіночки золоті.

      Він спочивав, мов нехтуючи спомин

      про лихо, котре випало в житті,

      коли рятує тільки випадковість,

      як дідова про те звітує «Повість».109

138

      Не те було з Гайде. Вона й хвилини

      вночі спокійно спати не могла —

      їй снилися чомусь морські глибини,

      в яких загиблих плавали тіла.

      Вона збудила всіх. Мов з домовини,

      служниця встала заспана і зла,

      а слуги – ті кляли її породу

      на всіх говірках сонячного Сходу.

139

      Але вона примусила їх встати

      під приводом, що спати навіть гріх,

      коли скидає ніч потворні шати

      і сяє ранок в променях своїх.

      І справді, грішно ранок марнувати,

      як мить, коли коханцеві на сміх

      спадає траур, котрий носять в муці

      по мужеві чи ще якійсь тварюці.

140

      Так, сонця схід – видовище на диво!

      Я сам стрічав

109

«Повість» – точніше, «Розповідь вельмишановного Джона Байрона (начальника експедиції під час кругосвітньої богинь, подорожі), яка містить звіт про великі страждання, що їх перетерпів він та його товариші на берегах Патагонії, від 1740 р. до їхнього повернення в Англію 1746 р. Написана ним самим». Ця славетна розповідь поетового діда була опублікована 1768 р.