Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

явне зрозуміти

      минали дні Жуанові в гаю.

      А бракувало серця, щоб любити,

      грудей, на котрі голову свою

      розчулено він міг би похилити —

      отих єдиних в цілому краю,

      і ще чогось, чого не називаю,

      тому що за потрібне не вважаю.

97

      Цей настрій хворобливий, як нірвана,

      вже Джулія помітила. Проте

      предивно, що Інеса до Жуана

      і словом не обмовилась про те.

      Чому? Бо спостережливість погана?

      Чи правило любила золоте,

      яке велить, щоб за синами мати

      гріхів не поспішала помічати?

98

      Адже й таке на практиці буває —

      мовчить і чоловік, коли межу

      його дружина з кимсь переступає,

      вторгаючись у царину чужу…

      (Яка при цьому заповідь страждає?

      Не знаю точно, отже, не скажу.)

      В таких випадках – тільки мовить слово,

      не до ладу воно обов’язково.

99

      Чоловіки швидкі на підозріння,

      та поціляють не в стрілецький круг, —

      той, в чий город би слід жбурнуть каміння,

      здебільшого поводиться, як друг.

      І не своє стрілецьке неуміння

      кленуть, зазнавши кпинів і наруг,

      і не своє вважають глупство винним,

      а ґандж, властивий друзям і дружинам.

100

      Бувають і батьки короткозорі,

      хоч кожен пильно стежить, наче рись.

      І враз німіють в розпачі та горі:

      сини з дівками ділися кудись!

      Зламались плани точні та суворі,

      хто в тому винен – свари піднялись…

      Матуся плаче, батечко зітхає

      та спадкоємців власних проклинає…

101

      Але Інеса – не сліпий мужчина:

      все помічала, стежила, як тать.

      Тож слід гадати, що була причина

      Жуанових спокус не помічать.

      Хотіла ще довиховати сина?

      Або урок Альфонсові подать? —

      мовляв, у тому саме і біда вся,

      що на дружину надто покладався?

102

      Одного дня, улітку… Слід сказати,

      що літо – найпідступніша пора,

      як і весна, звичайно, коли грати

      кров починає в жилах і стара.

      І в тому тільки сонце винувате —

      його зваблива і лукава гра.

      Коти шаліють в березні. А в травні —

      і господині їхні достославні.

103

      Дванадцятого червня… (Точні числа —

      а я люблю вживати саме їх —

      це станції, де доля наша кисла

      міняє коней змилених своїх.

      Над царствами й народами нависла,

      летить вона й лишає, як на сміх,

      лише хисткі надії на чудове,

      що їх нам обіцяють богослови.)

104

      Дванадцятого червня, пів на сьому

      (або о сьомій), в сутінках густих

      вона сиділа в гроті, у якому,

      либонь, ховались гурії. (Про них

      і Магомет згадав, а ще по тому —

      і Мур-Анакреон в рядках палких.

      Хай ліра їхня славиться й трофеї,

      що їх вони одержали за неї!)

105

      Вона