Чума (збірник). Альбер Камю

відповів, що був вражений моїм спокоєм у день похорону. Його запитали, що він розуміє під спокоєм. Директор подивився на носаки своїх черевиків і сказав, що я не хотів бачити матері, жодного разу не заплакав й пішов одразу після похорону, не вшанувавши могили. Його вразив ще один факт: погребовий служник сказав йому, що я не знав, скільки років матері. На мить запанувала тиша, і голова суду запитав його, чи справді про мене він розповідав те все. Директор не зрозумів запитання, і голова пояснив: «Цього вимагає закон». Потім голова спитав прокурора, чи той не має запитань до свідка, і прокурор вигукнув: «О ні, цього досить!» – з таким запалом і таким тріумфальним поглядом у мій бік, що вперше за багато-багато років у мене з’явилося дурнувате бажання розплакатись, я відчув, як зневажають мене ті всі люди.

      Після звертань до присяжних і до мого адвоката, чи не мають вони запитань, голова суду вислухав вартівника. Для нього, як і для решти свідків, повторили той самий церемоніал. Заходячи, вартівник глянув на мене й відвів очі. Він відповідав на поставлені запитання. Сказав, що я не хотів бачити матері, що я курив, спав і пив каву з молоком. Я відчув, як здригнулась уся зала, і вперше зрозумів, що я винен. Вартівника попросили повторити розповідь про каву з молоком та сигарети. В очах прокурора, що дивився на мене, світилась іронія. Тієї миті мій адвокат запитав вартівника, чи курив він разом зі мною. Але прокурор несамовито обурився цим запитанням: «Хто тут злочинець і що це за методи, які полягають у намірі очорнити свідка звинувачення, щоб зменшити вагу свідчень, які однаково будуть не менш нищівні!» Незважаючи на це, голова наполіг, щоб вартівник відповів на запитання. Старий збентежився: «Я добре знав, що чиню негаразд. Але я не наважився відмовитись від сигарети, яку запропонував мені месьє». Наостанку запитали й мене, чи не хочу я щось додати. «Ні, – відповів я, – окрім того, що свідок каже правду. Я й справді запропонував йому сигарету». Вартівник глянув на мене з подивом і певною вдячністю. Він завагався, а потім признався, що це він запропонував мені каву з молоком. Мій адвокат бурхливо виявив свою радість і заявив, що присяжні візьмуть до уваги цей факт. Але над нашими головами прогримів прокурорів голос: «Атож, пани присяжні візьмуть цей факт до уваги. І визнають, що хтось чужий міг запропонувати каву, але син перед тілом жінки, яка дала йому життя, був забов’заний відмовитися». Вартівник повернувся на своє місце.

      Коли надійшла черга Томаса Переса, секретар був змушений підтримувати його майже до бар’єра. Перес сказав, що близько знав мою матір і бачив мене тільки того єдиного разу – у день похорону. Його запитали, що я робив того дня, і він відповів: «Розумієте, я був прибитий горем. Тож я нічого й не бачив. Горе мов пеленою заслало мені очі. Адже та втрата була дуже тяжка для мене. Я навіть знепритомнів. Тому я не міг бачити месьє». Прокурор запитав, чи принаймні він бачив, щоб я плакав. Перес відповів, що ні. Заяву тепер зробив уже прокурор: «Пани присяжні візьмуть до уваги цей факт». Але мій адвокат розсердився.