Чума (збірник). Альбер Камю

хоч знаєте, що це?

      – Атож, звичайно, – відповів я.

      Тоді він дуже швидко і палко став розповідати мені, що вірить у Бога й переконаний, що жодна людина не має такої провини, щоб Господь не міг пробачити їй, але для цього треба, щоб людина, покаявшись, стала немов дитиною, чия душа чиста і здатна все увібрати. Слідчий усім тілом нахилився над столом. Він вимахував розп’яттям майже над моєю головою. Як бути щирим, я не дуже дослухався до його міркувань, бо, по-перше, було душно; по-друге, в його кабінеті літали великі мухи, що сідали мені на обличчя; по-третє, він наганяв на мене страх. Водночас я усвідомлював, що це смішно, бо, зрештою, злочинець тут я. Але слідчий не замовкав. Кінець кінцем я більш-менш зрозумів, що в моєму зізнанні для нього є незбагненним тільки факт, що я чекав перед тим, як вистрелити вдруге. Все інше він для себе з’ясував, а цього не міг зрозуміти.

      Я став йому казати, що немає потреби виявляти таку затятість: ця обставина не має аж такого великого значення. Та він урвав мене і, підвівшись та випроставшись, востаннє звернувся до мене, запитуючи, чи вірю я в Бога. Я відповів, що ні. Він аж сів від обурення. Сказав, що це річ неможлива, в Бога вірять усі, навіть ті, хто відвернувся від його Лику. У цьому він був переконаний, тож, якби зневірився, життя втратило б сенс для нього.

      – Невже ви хочете, – скрикнув він, – щоб моє життя не мало сенсу?

      На мою думку, це мене не обходило, я так і сказав йому. Але, перехилившись через стіл, він уже підніс розп’яття мені до очей і несамовито заволав:

      – Я християнин! Я прошу Христа, щоб він простив твої гріхи. Як ти можеш не вірити, що він постраждав за тебе?

      Я, звичайно, помітив, що він тепер тикає мені, але з мене було вже досить. Парка задуха в кімнаті наростала. Як і завжди, коли я прагнув позбутися тих, кого насилу міг слухати, я вдав, ніби схвалюю його слова. На мій подив, він зрадів:

      – Бачиш, бачиш, – аж захлинався він, – хіба це не означає, що ти віриш у Бога й підеш до нього на сповідь?

      Зрозуміло, я ще раз сказав, що ні. Слідчий упав на свій фотель. Його обличчя було виснаженим. Він хвилину помовчав, тоді як друкарська машинка, не припиняючи бігти за діалогом, вибила кілька останніх фраз. Потім слідчий уважно й сумовито подивився на мене.

      – Я ще ніколи не бачив такої черствої душі, як ваша, – нарешті озвався він. – Злочинці, яких приводили до мене, завжди плакали перед цим образом скорботи.

      Я збирався сказати, мовляв, саме тому вони й плакали, що злочинці, а потім подумав, що і я вже такий, як вони. Я ніяк не міг звикнути до цієї думки. Слідчий підвівся, ніби даючи знак, що допит закінчився. З тією ж утомою на обличчі він тільки запитав, чи шкодую я про скоєне. Я замислився і сказав, що я не так справді шкодую, як відчуваю досаду. Я мав таке враження, ніби він не розуміє мене. Але цього дня ми більше не говорили.

      Згодом я часто бачив слідчого. Тільки зі мною тепер щоразу ходив мій адвокат. Він заборонив мені уточнювати деякі пункти моїх попередніх заяв. Інколи слідчий обговорював з адвокатом