Чума (збірник). Альбер Камю

мене прийшли. Я подумав про Марі, і то справді була вона.

      Щоб потрапити до кімнати побачень, я пройшов довгим коридором, потім зійшов сходами вниз і проминув ще один коридор. Мене завели до просторої зали з одним широким вікном. Двома високими ґратами зала була поділена поздовж на три частини. Між двома ґратами був простір завширшки вісім-десять метрів, який відокремлював відвідувачів від в’язнів. Я побачив смагляве обличчя Марі, що стояла просто переді мною в смугастій сукні. З мого боку було близько десятка в’язнів, переважно арабів. Навколо Марі купчились мавританки, вона стояла між двох відвідувачок: сухенької, вбраної в чорне бабусі із заціпленими вустами і дебелої жінки з непокритою головою, що гучно розмовляла, енергійно жестикулюючи. З огляду на відстань між ґратами відвідувачі і в’язні були змушені напружувати голос. Увійшовши, я був приголомшений гамором голосів, що відлунював від голих стін зали, і світлом, яке безперешкодно падало з неба на шибки й відбивалось у залі. В моїй камері було набагато спокійніше й темніше. Кілька секунд я призвичаювався. Та опісля завдяки цьому самому світлу я виразно бачив кожне окреме обличчя. Я помітив, що в кінці коридору між двома ґратами сидить охоронець. Більшість в’язнів-арабів, як і їхні родичі, ставши обличчям одні до одних, посідали навпочіпки. Ці не кричали. Незважаючи на гамір, вони спромагалися чути один одного, розмовляючи дуже тихо. Їхнє низьке приглушене бурмотіння ніби доповнювало голоси, які перехрещувались над їхніми головами. Це все я помітив дуже швидко, наближаючись до Марі. Вона, притулившись до ґрат, щосили намагалась усміхатися. Була дуже гарна, але я не знав, як їй сказати про це.

      – Ну як? – запитала вона дуже голосно.

      – Як бачиш.

      – З тобою все гаразд, ти маєш усе потрібне?

      – Так, маю.

      Ми замовкли, а Марі й далі усміхалася. Дебела жінка кричала до мого сусіди, високого блондина з ясним поглядом, мабуть, свого чоловіка. Вони розмовляли про щось уже згадане раніше.

      «Жанна не хоче його брати», – кричала вона грубим голосом. «Так-так», – приказував чоловік. «Я казала їй, що ти забереш, коли вийдеш, та вона не хоче його брати».

      Марі й собі крикнула мені, що Раймон переказує вітання, і я мовив: «Дякую». Але мій голос був заглушений голосом сусіда, що запитував, чи все гаразд. Його дружина відповіла, засміявшись, що «кращої пори ще не було». Мій сусіда зліва, невисокий молодик з витонченими руками, не казав ані слова. Я помітив, що він стоїть навпроти бабусі й обоє пильно дивляться одне на одного. Але я не мав часу спостерігати їх довше, бо Марі крикнула мені, що треба сподіватися. «Атож», – кивнув я. Дивлячись на неї тієї миті, я відчув бажання стиснути їй плечі, що виступали з вирізу сукні. Я прагнув тієї прекрасної плоті й не знав, на що, крім неї, ще треба сподіватися. Марі, безперечно, говорила про щось приємне, бо неодмінно всміхалася. Я не бачив уже нічого, крім відблиску її зубів і невеличких ямочок очей.

      – Ти вийдеш, і ми одружимось! – прокричала