Чума (збірник). Альбер Камю

Читать онлайн.
Название Чума (збірник)
Автор произведения Альбер Камю
Жанр Зарубежная драматургия
Серия Шкільна бібліотека української та світової літератури
Издательство Зарубежная драматургия
Год выпуска 1942
isbn 978-966-03-5461-6, 978-966-03-6103-4



Скачать книгу

але моє схвалення було нещирим, бо я був надто втомлений.

      День, проте, хилився до вечора, і задуха вже менше налягала на голову й груди. З вулиці інколи долинали звуки, і, почувши їх, я здогадався, що вже лагідний вечір. А ми всі сиділи в залі й чекали. І те, чого ми чекали всім гуртом, стосувалося тільки мене. Я ще раз оглянув залу. Усе було таким, як і першого дня. Я зустрівся очима з журналістом у сірому жакеті та жіночкою-автоматом. І тут я став думати, що протягом усього процесу я не шукав очима Марі. Ні, я не забув за неї, але мав забагато клопоту. Я побачив її між Селестом і Раймоном. Вона ледь кивнула мені, ніби кажучи: «Нарешті», і я побачив усмішку на її занепокоєному обличчі. Але я відчував, що моє серце закрите, і не міг навіть усміхнутися їй у відповідь.

      Суд поновив роботу. Присяжним дуже швидко зачитали низку запитань. Я почув: «винний в убивстві», «заздалегідь спланована дія», «пом’якшувальні обставини»… Присяжні вийшли, а мене завели до комірчини, де я вже чекав раніше. Прийшов мій адвокат і був дуже балакучим, звертаючись до мене з більшою довірою і щирістю, ніж досі. Він вважав, що все складається добре і що я відбудуся кількома роками ув’язнення або каторги. Я запитав, чи є надія на касацію в разі несприятливого вироку. Адвокат відповів, що ні. Його тактика полягала в униканні висновків, які могли викликати неприхильність присяжних. Він пояснив, що такі вироки взагалі не касують. Цей факт видався мені очевидним, тож я поклався на його твердження. Коли безсторонньо дивитися на події, це все – річ природна. Адже в іншому випадку було б багато непотрібної писанини. «Хай там як, – заспокоював мене адвокат, – є ще право оскарження. Але я переконаний, що вирок буде сприятливий».

      Ми чекали досить довго, мабуть, три чверті години. Потім задзеленчав дзвінок. Мій адвокат покинув мене, сказавши: «Голова присяжних зараз зачитає відповіді. Вам дозволять зайти тільки тоді, коли оголосять вирок». Грюкнули двері. Десь по сходах, невідомо, близько чи далеко, ходили люди. Потім я чув, як у залі бубонів глухий голос. Коли дзвінок теленькнув знову, двері комірчини відчинилися, і тиша, що панувала в залі, підкотилася до мене, – тиша і те незвичайне відчуття, яке заполонило моє єство, коли я побачив, як відводить очі молодий журналіст. Я не дивився в бік Марі. Я не мав часу для цього, бо голова суду, якось химерно скомпонувавши фразу, оголосив, що іменем французького народу мені відітнуть голову на громадському майдані. Здається, тоді я правильно зрозумів почуття, написане на кожному обличчі. Я переконаний, що то була повага. Жандарми були зі мною дуже ласкаві. Адвокат поклав руку мені на зап’ясток. Я вже ні про що не думав. Але голова суду запитав, чи хочу я щось сказати. Я замислився: «Ні». Потім мене забрали.

V

      Уже втретє я відмовився приймати капелана. Я не мав що казати йому, я не мав бажання розмовляти, я й так побачу його досить швидко. Тієї пори мене цікавила тільки можливість уникнути зубців механізму, прагнення дізнатися, чи можна відвернути неминуче.