Чума (збірник). Альбер Камю

заклики купувати сандвічі, жалібне вищання трамваїв на крутих міських поворотах і такий любий серцю гамір у порту, над яким уже погойдується ніч, – я мов наосліп ішов давно знайомим мені ще до в’язниці шляхом. Атож, це була пора, коли за тих давніх часів я почувався вдоволеним. Пора, коли мене чекав тільки безжурний сон, позбавлений сновидь. А втім, зміни відбулися, бо, чекаючи завтрашнього дня, я сидів тепер у камері. Немов знайомі шляхи, прокреслені в літньому небі, з однаковим успіхом можуть привести і в невинні сни, і до в’язниці.

IV

      Навіть на лаві підсудних завжди цікаво слухати, коли говорять про тебе. Що ж, під час виступів прокурора і мого адвоката про мене говорили дуже багато, можливо, навіть більше, ніж про мій злочин. Та чи була якась відмінність між цими виступами? Адвокат знімав руки вгору й казав, що я винен, проте є обставини, які зменшують тягар відповідальності, а прокурор простягав руки й заявляв, що я винен і немає ніяких обставин, які могли б зменшити тягар моєї провини. Мене, однак, непокоїло тільки одне. Усупереч отриманим настановам, я іноді намагався втрутитись, і мій адвокат казав тоді: «Мовчіть, так буде краще для вашої справи». Створилося враження, ніби певною мірою мою справу ведуть без мене. Усе діялося без мене. Моєю долею порядкували, не беручи до уваги мою думку. Від часу до часу мене поривало бажання урвати всіх і сказати: «Слухайте, хто тут, зрештою, звинувачений? Адже бути звинуваченим – річ важлива. Тож я хочу сказати щось». Але, поміркувавши, бачив, що мені нема чого сказати. Крім того, я був змушений визнати, що надовго привернути увагу публіки неможливо. Скажімо, виступ прокурора втомив мене дуже швидко. Тільки окремі фрагменти, жести чи навіть цілі речення, проте вирвані з загального контексту промови, вражали або збуджували мою цікавість.

      Провідною думкою його виступу було, якщо я добре зрозумів, твердження, мовляв, свій злочин я спланував заздалегідь. Принаймні він намагався це довести. Він так і казав: «Я доведу, панове, й доведу подвійно. Спершу у сліпучому світлі прозорих фактів, а потім у тьмяному полиску, що є результатом вивчення психології цієї злочинної душі». Він підсумував події, почавши від смерті матері. Згадав про мою нечутливість, про те, що я не знав, скільки матері років, про моє купання на другий день разом із жінкою, про кіно, Фернанделя і, нарешті, вечір з Марі. Тієї миті я насилу зрозумів його, бо він казав: «його коханка», а для мене то була просто Марі. Потім прокурор перейшов до пригоди з Раймоном. Я побачив, що його манері дивитися на речі не бракує прозірливості. Його слова були близькі до істини. Я у змові з Раймоном написав листа, щоб заманити його коханку й віддати її на поталу людині з «сумнівною мораллю». Я спровокував на пляжі Раймонових супротивників. Раймон був поранений. Я попросив у нього револьвер. Я повернувся сам, щоб скористатися зброєю. Я вбив араба, як і намірявся. Я зачекав. А щоб «упевнитись, що справу зроблено добре», випустив ще чотири кулі – неквапно, тверезо й певною мірою продумано.

      – Отак,