Чума (збірник). Альбер Камю

і після хвилинної паузи знову заговорив дуже тихим і зворушливим голосом: «Завтра, панове, цей самий склад суду судитиме найогидніший злочин – батьковбивство». На його думку, людська уява не здатна відтворити таке мерзенне вбивство. Він тільки сподівається, що людське правосуддя буде нещадним. Але, і він не боїться цих слів, жах, навіяний тим злочином, майже поступається жахові, який він відчуває, спостерігаючи мою нечутливість. На його думку, людина, яка морально вбила матір, не меншою мірою виганяє себе з суспільства, ніж людина, яка підняла вбивчу руку на батька. Хай там як, ця перша людина готує дії другої, немов повідомляє про них і легітимує їх. «Я переконаний, панове, – додав він, підвищивши голос, – що вам не видасться надто сміливою моя думка, коли я скажу, що людина, яка сидить на цій лаві, винна і в убивстві, яке цей суд розглядатиме завтра. Тобто її треба покарати й за те». Прокурор витер залисніле від поту обличчя й нарешті запевнив, що його обов’язок важкий, але він неухильно виконає його. Заявив, що я не маю нічого спільного із суспільством, найголовніших законів якого я не визнаю, і що я не можу апелювати до людського серця, бо нехтую його найелементарніші порухи. «Я вимагаю від вас голови цієї людини, – наполягав він, – і вимагаю її з легким серцем. Бо, хоча протягом моєї досить тривалої кар’єри мені доводилось вимагати смертних вироків, я ще ніколи так виразно, як сьогодні, не відчував, що цей важкий обов’язок виправданий, підтриманий, обґрунтованим усвідомленням владної і священної заповіді Божої і жахом, який охоплює мене перед обличчям людини, на якому я не бачу нічого, крім мерзенності».

      Коли прокурор сів, надовго запанувала тиша. А я очманів від задухи та подиву. Голова суду відкашлявся й дуже тихим голосом запитав, чи хочу я щось додати. Я підвівся і, оскільки мене завжди поривало говорити, сказав, почасти навмання, що я не мав наміру вбивати араба. Голова відповів, що це тільки твердження, досі він погано розумів мою систему захисту й був би щасливим, перед тим як слухати мого адвоката, якби я з’ясував мотиви, які спонукали мене до злочину. Я, трохи заплутавшись у словах і відчувши внаслідок тієї плутанини свою сміховинність, швидко відповів, що все сталося через сонце. У залі почувся сміх. Мій адвокат стенув плечима, і йому надали слово одразу після мене. Але він сказав, що вже пізно, що розгляд справи тягнеться багато годин, і попросив зробити перерву. Суд погодився.

      Пополудні великі вентилятори невтомно розмішували важке повітря зали, розганяли його й невеликі барвисті віяла присяжних. Промова мого адвоката видавалось мені безкінечною. Одного разу я почув його, бо він казав: «Справді, я вбив його». Він і далі дотримувався цієї манери, кажучи «я» щоразу, коли йшлося про мене. Я вкрай здивувався. Я нахилився до жандарма й запитав, що це означає. Жандарм наказав мовчати, а згодом додав: «Так чинять усі адвокати». А я подумав, що мене ще далі відсувають від справи, зводять до нуля й певною мірою заступають мене. А втім, здається, я був уже надто далеко від тієї судової