Чума (збірник). Альбер Камю

Секретар оголосив початок суду. Водночас загули два великі вентилятори. Троє суддів, двоє в чорному, третій у червоному, увійшли з теками в руках і дуже швидко пройшли до трибуни, що панувала над залою. Суддя в червоній мантії сів у середній фотель, поклав перед собою суддівську шапочку, витер хусточкою лисого черепа й оголосив, що починається розгляд справи.

      Газетярі вже тримали пера наготові. У кожного на обличчі був той самий байдужий і трохи глузливий вираз. Проте один з-поміж них, набагато молодший від решти і вдягнений у сірий фланелевий костюм з блакитною краваткою, поклав перо перед собою й дивився на мене. На його трохи асиметричному обличчі я бачив тільки напрочуд ясні очі, що пильно вивчали мене, не виражаючи нічого певного. У мене з’явилося дивне відчуття, ніби це я сам дивлюся на себе. Мабуть, через це, а ще й тому, що я не знав до ладу судових процедур, я не дуже добре зрозумів усе, що відбувалося потім: вибір присяжних жеребкуванням, запитання голови суду до адвоката, до прокурора і до присяжних (після кожного запитання голови всіх присяжних поверталися в бік суддів), швидко зачитаного обвинувального висновку, в якому я зрозумів тільки назви місць та осіб, і нові запитання до мого адвоката.

      Голова суду оголосив, що перевірить наявність свідків. Секретар зачитував прізвища, які привернули мою увагу. Я бачив, як після кожного оголошеного прізвища серед публіки одне за одним підводились, а потім зникали у бічних дверях директор і вартівник з притулку, старий Томас Перес, Раймон, Масон, Саламано, Марі. Марі ледь помітно підбадьорливо кивнула мені. Я ще дивувався, як я міг не помітити їх раніше, коли, почувши своє прізвище, підвівся останній свідок – Селест. Поряд з ним я помітив оту жваву жіночку з ресторану – у тому самому жакеті, з рішучим і визначеним виразом обличчя. Вона пильно дивилася на мене. Але я не мав часу на роздуми, бо голова суду взяв слово. Він сказав, що починається розгляд справи й він вважає за непотрібне нагадувати публіці, що слід дотримуватися тиші. Мовляв, його обов’язок – безсторонньо керувати розглядом справи, до якої він поставиться з усією об’єктивністю. Думку присяжних суд, дбаючи передусім про справедливість, візьме до уваги, а якщо серед публіки станеться бодай найменший інцидент, її виведуть із зали.

      Задуха зростала, і я побачив, як дехто став обмахуватися газетами. Внаслідок цього чулося неперервне шарудіння паперу. Голова суду подав знак, і секретар приніс три плетені солом’яні віяла, троє суддів негайно скористалися ними.

      Одразу почався мій допит. Голова ставив запитання спокійно й навіть, здавалося мені, з певною приязню. Знову питали про моє ім’я й таке інше, і я, тамуючи роздратування, подумав, що ці питання загалом природні, бо це дуже серйозна річ – судити одну людину замість іншої. Потім голова став розповідати про мій учинок і після кожних трьох фраз запитував мене: «Хіба не так?» – і я, дослухаючись до настанов свого адвоката, щоразу відповідав: «Так, пане голово». Розповідь тягнулася довго, бо голова сумлінно