Чума (збірник). Альбер Камю

разу охоронець сказав, що вже п’ять місяців, як я у в’язниці, я, хоч і повірив, не зрозумів. Для мене то був один безкінечний день, що тягнувся в камері, і той самий безкінечний клопіт. Цього ж таки дня, коли пішов охоронець, я глянув на своє відображення у бляшаній мисці. Мені здалося, ніби моє обличчя було серйозним навіть тоді, коли я намагався усміхнутись. Я покрутив миску. Я усміхався, а моє відображення однаково було суворе та сумне. День закінчувався, і то була пора, про яку я не хочу говорити, пора без назви, коли серед вечірньої тиші можна почути кожен звук, що лунав на якомусь поверсі в’язниці. Я підійшов до віконечка і в присмерку ще раз придивився до свого обличчя. Воно й далі було серйозне, але що мене так вразило тієї миті? Саме тоді вперше за місяці ув’язнення я виразно почув звук свого голосу. Я впізнав його, він давно вже бринів мені у вухах, і збагнув, що протягом усього ув’язнення я розмовляв сам із собою. Я враз пригадав слова санітарки на похороні матері. Ні, виходу не було, й ніхто не годен собі уявити, що таке вечори у в’язниці.

III

      Загалом можна сказати, що на зміну одному літові швидко прийшло наступне. Я знав: коли почнуться перші спекотні дні, станеться щось нове для мене. Мою справу мали розглядати на останній сесії суду присяжних, а та сесія закінчувалась у червні. Публічні судові дебати почалися тоді, коли на небі всевладно запанувало сонце. Адвокат запевнив мене, що розгляд справи триватиме не довше двох-трьох днів. «До того ж, – додав він, – суд поспішатиме, бо ваша справа – аж ніяк не найголовніша на цій сесії. Одразу після неї розглядатимуть справу про батьковбивство».

      За мною прийшли о пів на восьму ранку і в заґратованій машині довезли до палацу правосуддя. Двоє жандармів завели мене до комірчини, що тхнула пітьмою. Сидячи коло дверей, ми чули, як за ними лунають голоси, вигуки, гуркають стільці, й той гамір нагадав мені свята у кварталі, коли після концерту готують залу до танців. Жандарми сказали, що слід зачекати, поки збереться суд, і один з них запропонував мені сигарету, але я відмовився. Трохи згодом він запитав, чи страшно мені. Я відповів, що ні. Ба більше, певною мірою мені навіть цікаво подивитися на процес. У своєму житті я ще ніколи не мав такої нагоди. «Авжеж, – сказав другий жандарм, – та це швидко набридне».

      За хвилину в кімнаті дзеленькнув дзвіночок. З мене зняли наручники, відчинили двері й завели мене до загородки для звинувачених. Зала була заповнена вщерть. Незважаючи на гардини, де-не-де зазирало й сонце, повітря було задушливим. Вікон ніхто не відчиняв. Я сів, мене оточили жандарми. Саме тоді я й помітив низку облич перед собою. Усі розглядали мене, і я зрозумів, що це присяжні. Але я навряд чи міг би сказати, що вони бодай чим-небудь різняться між собою. У мене склалося враження, ніби я стою в трамваї перед рядочком сидінь і всі безіменні пасажири прикипіли очима до нового, прагнучи помітити якісь кумедні риси. Я добре знав, що ця думка безглузда, бо тут шукають не кумедності, а злочину. А потім мені спало на гадку, що різниця не така вже й велика.

      Я