гарна навіть з капелюшком на голові. Але з розпущеними косами вона подобалась мені більше. Зі свого місця я вгадував легенький тягар її грудей і бачив трохи відкопилену, як і завжди, нижню губку. Обличчя Марі було вкрай напружене. Її одразу запитали, відколи вона знає мене. Вона назвала період, коли ще працювала в нашій конторі. Голова суду хотів знати, якими були її стосунки зі мною. Марі сказала, що була моєю подругою. На інше запитання відповіла, що справді мала одружитися зі мною. Прокурор, що гортав справу, швидко запитав її, коли почався наш зв’язок. Марі назвала дату. Прокурор з байдужим виразом на обличчі зауважив, що йому здається, ніби це було на другий день після похорону матері. Потім з певною іронією додав, що не хотів би втручатися в інтимні стосунки й добре розуміє сором’язливість Марі, але (тут голос його стверднув) обов’язок наказує йому піднестися над етикетом. І попросив Марі розповісти про той день, коли ми вперше зійшлися. Марі не хотіла говорити, але після прокурорових наполягань розповіла про наше купання, похід у кіно і вечір у моїй кімнаті. Прокурор сказав, що після зізнань Марі під час слідства він переглянув репертуар кінотеатрів у той день. І додав, що Марі й сама повідомить, яке кіно ми дивилися. І справді, майже нечутним голосом Марі сказала, що то був фільм з Фернанделем. Після цих слів тиша в залі була цілковита. А потім підвівся прокурор, величний та поважний, і голосом, що мені видався справді схвильованим, показуючи пальцем на мене, повільно вимовив: «Панове присяжні, на другий день після смерті матері ця людина купається, вступає в нерегулярний статевий зв’язок і йде реготати на комічний фільм. Більше мені немає що додати». Він сів серед непорушної тиші, і тут раптом розридалася Марі, сказала, що це не так, що було по-іншому, що її змусили говорити всупереч власним думкам, що вона добре знає мене і що я не коїв ніякого зла. Але за знаком голови секретар вивів її, і слухання свідків тривало далі.
Після цього майже не слухали Масона, який проголосив, що я був порядною людиною «і що він скаже навіть більше, людиною чесною». Ледве слухали й старого Саламано, коли той сказав, що я добре ставився до його собаки, і коли, відповідаючи на запитання про мої стосунки з матір’ю, сказав, що я не мав про що говорити з нею, тому й віддав її до притулку. «Це треба розуміти, – казав Саламано, – треба розуміти». Але розуміти не хотів ніхто. Старого вивели.
Потім настала черга Раймона, що був останнім свідком. Раймон ледь помітно кивнув мені й одразу заявив, що я невинний. Але голова суду наголосив, що від нього вимагають не оцінок, а фактів. Він наказав Раймонові бути готовим до відповідей на запитання. Голова просив уточнити його стосунки з жертвою. Раймон скористався цим, щоб сказати, що саме його ненавидів той араб, відколи він дав ляпаса його сестрі. Голова одразу запитав, чи не було в жертви причин ненавидіти мене. Раймон сказав, що я опинився на пляжі суто випадково. Тоді прокурор запитав, як це сталося, що листа, який став зав’язкою драми, писав я. Раймон відповів, що випадково.
